— Дракончику, гарненький! Іди до мене, — поманив його Вася, але Феліциус заповз назад.
При цьому він озирнувся на Васю, неначе кликав його за собою. Вася зайшов у кімнату, яка ще недавно належала йому. Від думки про те, що незабаром доведеться все це покинути, йому стало так сумно, хоч плач.
Він підхопив дракончика на руки.
— Якби ти знав, як мені не хочеться їхати! Що мені робити?
Феліциус мовчав. Утім, Вася і не сподівався на відповідь.
— Не знаєш? От і я не знаю, — важко зітхнув він.
Несподівано дракончик вирвався у нього з рук, перескочив на книжкову полицю, де як і раніше стояли Васькові улюблені книжки, і заходився скидати їх на підлогу.
— Що ти робиш? Припини! — приструнчив його Вася, але Феліциус розпустувався не на жарт.
Нарешті Васі вдалося зловити вихованця і зсадити додолу. Хлопчик почав збирати з підлоги книжки і раптом наткнувся на тонку книжечку, яку бачив уперше. Обтягнута шовковистою, мерехтливою тканиною, вона виглядала незвично. Вася хотів поставити її назад, але увагу привернув напис: «Щоденник».
Серце у Васі аж підстрибнуло. Серед однокласниць ходила мода увічнювати дівчачі секрети, на кшталт того, хто кому подобається. Було б цікаво дізнатися, як до нього ставиться Липочка. Деякий час він вагався. Врешті-решт, цікавість виграла недовгу сутичку із совістю.
Забувши про розкидані книжки, Вася відкрив Щоденник. На кожній сторінці було всього лише по одному запису. «Хочу знайти найкращий засіб від осиного укусу». «Хочу, щоб дракон помолодів на п'ятсот років».
— Бридня якась, — пирснув Вася, але скоро йому стало не до сміху.
«Хочу кататися на роликах, як чемпіони». «Хочу, щоб Вася підтягнувся сто разів».
У міру того, як він читав, у нього по спині поповзли мурашки. Все, написане в Щоденнику, траплялося в житті. Його так потрясло це відкриття, що він навіть не помітив, як до кімнати увійшла Липочка.
Побачивши Щоденник у Васі в руках, дівчинка сторопіла. Розкидані книжки і збентежений вигляд дракончика доказали їй початок історії.
— Це твої витівки! — розсердилася вона на вихованця.
Той схилив голову набік і ясним поглядом дивився на неї, явно не почуваючи за собою провини.
У кімнаті повисла ніякова мовчанка. Нарешті Вася зумів вимовити:
— Що це?
— Ти не повинен був це читати, — з докором сказала Липочка.
— Я думав, ти пишеш дівчачі секрети. Хто в кого закоханий і таке інше, — пробелькотів Вася.
— Навіщо марнувати час на такі дурниці? — пирхнула Липочка.
— Усе, що там написане, трапляється в житті. Ти що, чарівниця? — прямо запитав Вася.
Липочка зітхнула.
— Тільки, цур, про це нікому!
Діти помовчали. Від отриманої інформації у Васі закипали мізки.
— Як таке може бути?! Мені це сниться, — промовив він і перепитав: — То ти справді чарівниця?
— Ні. Бабуся чарівниця, а я чаклунка.
— А в чому різниця?
— Щоб стати чарівницею, треба пройти випробування. А поки вчишся, вважаєшся чаклуном, — пояснила Липочка. — Тільки пам'ятай, ти обіцяв. Мовчок! Бабуся не веліла нікому розповідати.
— А як же історія про біженців? — запитав Вася.
— Це чиста правда. Ми живемо у Вернисвіті. Там усе інакше. Зараз у нас весна. Наш будинок стоїть високо в горах. Якби ти знав, як там гарно! Але нам довелося звідти тікати.
— Чому?
— Довга історія.
— У мене є час послухати, — сказав Вася, приголомшений почутим.
Липочка почала перелічувати:
— Я зірвала урочисту церемонію і забрала дракона.
Вася покосився на Феліциуса і чомусь пошепки запитав:
— Значить, Яків Еммануїл таки дракон? Справжній?
— Так. Вогнедишний. Лише маленький, новонароджений.
— Через це вам довелося тікати?
— Ні. Ще я дала ляпаса керівнику лицарського Ордену.
— Ну ти даєш! — здивувався Вася.
— А потім я пропалила парадну королівську мантію.
— Як ти примудрилася все це накоїти?
— Це ще не все. Я викрала державну святиню.
— Нічого собі! — присвиснув Вася.
На тлі «подвигів» Липочки власні пригоди здавалися йому дрібницею.
— Але все це сталося не навмисно, розумієш?
— Розумію. У мене теж часто виходить ненавмисно. Але хіба від цього легше? — філософськи зауважив Вася.
Він знову поглянув на Щоденник і сказав: