А вчора наш сторож Мегмет приніс мені ще дивнішу звістку. Він бачив, як уночі з корчми виходили напідпитку чоловіки, й, коли стали навпроти школи, один сказав: «Я бачив, як Гюльбешекер рукою торкнулася оцього чорного каменя, що в стіні. Тож оберігаймо його, аллаха ради, як Гаджері Есведі» [88]. Отже, бачиш, дочко, сама, що тут мало приємного для тебе та й для школи. Але якби тільки. Недавно ви знову зробили похибку. Ви розмовляли в домі Абдуррахіма-паші з капітаном Іхсан-беєм. Якби ви пристали на пропозицію ханим-ефенді, то нічого поганого в тому не вбачали б. Але ви побачилися з капітаном, а потім відмовилися від такого щастя. Це, звичайно, привернуло увагу всього міста. Від пліток гудуть вулиці й майдани: «Коли вона відмовила Іхсан-бею, то, отже, кохає іншого. Кого ж»?
Я нічого не одказала на ці слова. Навіть не ворухнулася. Спочатку мюдіре-ханим боялася, що я почну відмовлятися, заперечувати, але тепер її охопили сумніви: чому я мовчу. Дещо вагаючись, вона запитала:
— Що ви скажете на це, Феріде-ханим?
Я зітхнула і в тяжкій задумі тихо промовила:
— Ваша правда, мюдіре-ханим, я й сама вже здогадувалась. Жаль мені цей гарний край, та що вдієш. Ви напишіть у вищі інстанції, знайдіть якийсь привід і переведіть мене в інше місце. Але ви повелися б зі мною ще людяніше, якби не написали справжньої причини, а придумали б щось інше: наприклад, що я не вмію провести роботу, або мені бракує освіти. Що вже напишете, те й буде, я на вас не гніватимусь. Тільки не напишіть: «Мені не потрібна вчителька, про яку балакає все місто».
Мюдіре-ханим стояла й мовчки думала. Щоб не показати сліз, я повернулася до вікна й почала дивитися на гори, повиті серпанком туману, від чого здавалося, що то синій вечірній небовид.
Чаликушу дивилася на ці гори і знову передчувала мандри на чужину. Запах чужини! Хто не жив на ній, ніколи не відчує всією душею справжнього змісту цього слова. Мені вже марилася дорога, безмежний шлях на чужину, який усе тікає, вужчає й стає таким, як печаль. Вже вчувається порипування воза і тужливий голос дзвіночка.
Доки ж, боже милостивий, доки так? Для чого? Яка леліється надія?
5 червня
На мені прокляття моїх пташок. В ці довгі місяці канікул я, мов ті пташини, теж ув’язнена. Мюдіре-ханим сказала, що до вересня годі й думати про інше місце. Я ж зовсім не виходжу на вулицю, аби тільки мене якось забули. Навіть сусіди вже не навідуються до мене, може, налякалися пліток. Вряди-годи розмовляю ще з однією старою сусідкою, вона нагадує мені мою тітку, надто ж голосом. Якось увечері, розмовляючи з нею, я попрохала;
— Люба моя ханим-ефенді, не називайте мене… ходжаним, а просто — Феріде. Коли можна…
Вона дещо розгубилася, та послухалася мене, і тепер, коли ми балакаємо, я заплющую очі й бачу себе знов у нас в саду в Козятаги…
Але ж і дурниці я оце пишу. Чи мені причинилася якась нервова хвороба, бо в душі у мене оселилися неспокій і невпевненість. Як і раніше, ми пустуємо з Мунісе, сміємося, мов вуличні хлопчаки, я все ще люблю висвистувати й перекривлювати пташок, тільки оцей неспокій, оця туга не минають мене, не минають…
Коли ми ще переїжджали до Ч. пароплавом, тієї ночі я зовсім не спала. Море було темне, і якийсь пасажир сидів і тоскно співав: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» Я забула якось ту пісню, та минули місяці, і одного квітневого дня, коли у нас в саду запахли перші квіти, я хтозна-чого й що почала співати цієї пісні. Так, людська душа — незрозуміла загадка! Яким чином я запам’ятала і мелодію, і слова? Адже я чула їх тільки один раз.
А тепер, що б я не робила — годувала пташок чи милувалася морем, — весь час тільки й наспівувала цієї пісні. Вчора ж увечері, співаючи вже отой останній рядок: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» — я раптом, ні сіло ні впало, залилася слізьми. А в мелодії та словах немає нічого сумного… Кажу ж — нерви…
Ні, вже ніколи не співатиму цієї пісні.
У школі в мене є приятелька, звати її Назміє. Це весела, приємна в розхмові дівчина двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти років. її щовечора куди-небудь та запрошують. Колеги недолюблюють Назміє, і мені доводилося навіть чути про неї плітки, але я гадаю, що нашим жінкам не подобається, як вона одягається — ошатно й навіть виклично. А може, їй просто заздрять, хто знає. Назміє має нареченого, це — один молодий капітан, здається, гарна людина. Його батьки не погоджуються на шлюб, через те молодятам доводиться поки що приховувати свої стосунки. Назміє навіть мені розповіла про це нишком та просила, щоб я нікому не розказувала.
88
Гаджері Есведі — буквально: Чорний Камінь. Мається на увазі священий т. зв. «чорний камінь», закладений в один куток забудованої з сірого каменю Кааби — найсвятішої в мусульман мечеті в м. Мекка. З території Мекки забороняється виносити навіть крихту землі, особливо ж оберігається «чорний камінь», надто ж після того, як 929 року на місто напали кармати й вивезли звідти той «чорний камінь», а повернули його тільки через 20 років (