Якось одна із служниць сказала мені, багатозначно моргнувши:
— Тоді небіжчиця ханим-ефенді хорувала і її лікував молодий лікар, військовий. Ханим-ефенді, мабуть, весь час дивилася лікареві в лице, отож і народилася така гарна дитина…
Над усе боюся я служниць. Хоча хіба я не одна з них? Я намагаюся поводитися з ними чемно й нічого не загадую робити. Через те вони мене поважають. Але тут має значення й те, як до мене ставиться Решіт-бей-ефенді.
Та найбільша вада цього дому — це те, що всі тут рояться, мов бджоли у вулику. Врешті, це мене не обходило б, але Фергунде й Сабагат наполягають, щоб я конче виходила до кожного гостя. Надто ж непокоїть мене, що в цьому будинку живе син Решіт-бея-ефенді — Джеміль-бей. Цей неприємний пустий молодик років тридцяти на десять місяців їздить проциндрювати батькові гроші в Європу, а в Ізмірі живе тільки два місяці. Дякувати, що ці два місяці вже закінчуються, а то я втекла б звідсіля ще три дні тому. Ви запитаєте чому? Тому, що все не так просто…
Три дні тому Сабагат і Фергунде затримали мене допізна у вітальні. Коли ж я вже вийшла звідти, на сходах було темно. Раптом вже на третьому поверсі дорогу мені заступила чоловіча постать. Я злякалася й хотіла бігти вниз.
— Не бійтеся, панно, це я, — почувся голос Джеміль-бея.
Мляве світло з вікна в кутку ледь освітлювало обличчя панича.
— Даруйте, бей-ефенді, я не впізнала відразу… — сказала я й хотіла пройти, але він теж ступнув праворуч і заступив вузенький прохід.
— Панно, мені оце не спиться, вийшов помилуватися місяцем.
Я здогадалася, чого він хотів, та прикинулася, буцім нічого не розумію, і хотіла знову проскочити. Але ж треба було щось одказати, і я промовила:
— Але ж цієї ночі немає місяця, ефендім…
— Як немає, панно? — тихо сказав він. — А оце обличчя, що з’явилося переді мною на сходах? Воно, мов рожевий місяць, ніяке місячне проміння не може так причарувати!..
Джеміль-бей ухопив мої руки, його гаряче дихання обпалило мені, лице, і я інстинктивно одскочила назад. Якби не поручні, за які я встигла ухопитися, довелося б мені летіти аж униз. Але я боляче вдарилася головою й мимохіть зойкнула.
Джеміль-бей нишком підскочив до мене. Я не бачила його обличчя, але чула, як тяжко він дихає.
— Даруйте мені, Феріде-ханим… Ви забилися?
«Пусте, тільки облиште мене!» — хотіла я промовити,
а натомість з вуст вирвався приглушений зойк. Щоб стримати його, я притулила до губ хусточку й раптом відчула, що вона вогка. З губи бігла кров. Віконниця була відчинена і в млявому місячному світлі Джеміль-бей, мабуть, теж помітив кров, бо голос його затремтів:
— Феріде-ханим, я поводився низько, як наймерзен-ніша людина на землі. Будьте милостиві, скажіть, що ви пробачили мені…
Після такого гидкого вчинку холодні й поштиві слова молодика повернули мене до свідомості й страшенно розгнівали.
— Ефендім, — одказала я сухим тоном, — ваша поведінка така звичайна. Адже так повелося, що служницям та сиротам іншого й не чинять. Коли я пристала на цю роботу, яка мало чим відрізняється від місця наймички, то передбачила й це. Не бійтеся, я нікому не поскаржуся, тільки завтра знайду якийсь привід, щоб виїхати звідсіля.
Сказавши це, я з байдужим виглядом, спокійно оді-йшла від сходів і зникла за дверима своєї кімнати.
Взяти в руки валізку, забрати Мунісе, зачинити двері й піти — це так просто. А куди?.. Минуло вже три дні, а я все ще тут… Настав час розповісти те, чого я соромилася писати навіть у своєму щоденнику.
В Каршияка я приїхала перед вечором, коли вже споночіло. Звичайно, краше було б дочекатися ранку, але й це було неможливо.
Того сумного вечора в будинку було повно гостей. Решітбей-ефенді з дочками хотіли показати всім свою хатню вчительку, ніби це була щойно куплена цяцька. Всі позирали на мене прихильно і навіть, як мені здалося, дещо жалісливо. Я трималася скромно й чемно, як того вимагало моє місце тут, та намагалася справити на всіх гарне враження. Несподівано у мене закрутився світ, і я знепритомніла. Я вже ледь пам’ятаю, як сіла скраєчку стільця й, намагаючись утримати на губах розгублену усмішку, на якусь хвильку, а може, й на менше, заплющила очі.
Решіт-бей, його доньки та гості захвилювалися. Сабагат принесла склянку води й дала мені ковтнути. Ми обидві усміхалися, ніби це був жарт.
Якась стара пані посміхнулася:
— Пусте. Це, мабуть, подіяв лодос [91]. Ой ці теперішні панночки! Нервові, зманіжені..: Ледь зміниться погода, як вони вже в’януть і хиляться, мов троянди.