Настав час сказати Гайруллах-беєві все, що я вже давно думала:
— Любий лікарю, за Дюльдюля не турбуйтеся. Гроші в пекаря теж візьму. А все останнє робити не варто. Я й так довго вже сиджу у вас. З вашого дозволу, я піду.
Лікар узяв руки в боки й сердито, писклявим голосом перекривив мене:
— «Я й так довго вже сиджу у вас… З вашого дозволу, я піду…» — А потім насупився й посварився кулаком — Кажеш, підеш? А оце бачиш? Рота розпанахаю по вуха, будеш тоді сміятися до кінця світу.
— Пане лікарю, даруйте, але ж я так довго живу у вас…
Гайруллах-бей знову взяв руки в боки:
— Гаразд, ясновельможна панно, ви хочете піти? Чудово. І gvo vadis? [94]
Я відповіла, усміхнувшись:
— Любий лікарю, я сама себе питаю, куди мені їхати? Але це видно, що їхати треба. Не можу ж я лишатися тут хтозна-скільки… Хіба ж не так? Ви допомогли мені в найтяжчу хвилину мого життя, я ніколи не забуду цього. Але…
— Годі теревенити, маленька. Ми з тобою тепер приятелі — чавуші [95] От і все. А то городиш казна-що.
Гайруллах-бей ляснув мене по щоці, але я наполягала на своєму:
— Пане лікарю, тут лишитися — для мене велике щастя. Поруч з вами я спокійна, повірте. Але ж скільки можна сидіти у вас на шиї. Ви дуже гуманний, самовідданий…
Лікар розкошлав мої короткі коси й почав дражнити мене. Увібрав щоки, зробив губи дудою й запищав:
— «Гуманний»… Дурна дитино, ми що, трагедію тут граємо? Не розумієш хіба й так. До дідька гуманність і самовідданість! Я завжди жив собі на втіху. Дивився б я тут на твою парсуну, аби мені не подобалось. Якщо почуєш, ніби я кинувся додолу з мінарета — не вір! І тим, хто скаже, що я вчинив самопожертву, ви можете відповісти: «А звідки ви знаєте, яке задоволення має з того цей честолюбний дідуган?» У Мольєра є один герой, дуже мені подобається. Його б’ють палицями, хтось хоче навіть боронити його, але він проганяє всіх і кричить: «Бийте й далі, добродію! О боже, мій боже! Може, мені подобається, що мене молосують!» Але годі тут теревенити. Якщо я приїду й твоя кімната не буде готова, присягаюся, що матимеш клопіт. У мене є знайомий сторож, такий вже дуб. То покличу його і віддам тебе за нього силоміць заміж. Чуєш, яку я тобі кару придумаю?
Я знала, що Гайруллах-бей почне, як завжди, непристойно жартувати, і відразу ж утекла.
Гайруллах-бей став мені справжнім батьком і вірним товаришем. В його домі я не почуваюся чужою, а навіть щасливою, як тільки може бути щаслива дівчина, у котрої розбите серце й лиха доля. Я вишукую собі якесь діло, допомагаю старій няньці Гайруллах-бея, пораюся в саду, прибираю в хаті, проглядаю лікареві рахунки, готую обід і таке інше.
Що ж я робитиму, коли поїду звідсіля, адже я ще недужа. Хоча здоров’я помалу повертається мені, я все-таки відчуваю, що мені бракує тієї сили й оптимізму, які були раніше. Мені здається, що світ ніколи вже не буде таким щасливим.
Мій настрій тепер дуже мінливий. Я сміюся, а потім раптово плачу, плачучи ж — сміюся. Учора ввечері я була дуже весела. Лягала спати й почувала себе щасливою, а вдосвіта прокинулася вся в сльозах. Чому я плакала? Хтозна. Мені здалося, ніби цю ніч я обійшла всі оселі на землі і позбирала все горе й тугу собі в серці. Мене охопила якась незрозуміла печаль, я тремтіла й примовляла: «Матусю! Ненечко ріднесенька!» Щоб не крикнути ж, я затискала собі рота.
Раптом за дверима почувся голос Гайруллах-бея:
— Феріде, де ти? Що тобі причинилося, дівчинко?
Він увійшов зі свічкою в руках до кімнати й, не питаючи, чому я плачу, почав утішати мене найзвичайні-сінькими, навіть безглуздими словами:
— Це все дурниця, дитино, так, абищиця. Звичайний нервовий приступ. Швидко мине… Гай-гай, дитино-ди-тино…
Мене трясло, я хлипала, широко розкриваючи рот, мов пташеня, що вдавилося.
Лікар повернувся до вікна й посварився кулаком комусь в темряву:
— Бий тебе сила божа! Зробив таку славну дівчину нещасною!
Що ж я робитиму сама, коли мене охоплюватимуть такі приступи суму й відчаю? Та вже як буде… Нащо думати про це зараз? Цей місяць, а може, навіть і більше лікар не залишить мене саму.
— Садиба Аладжакая, 10 вересня
Я вже цілий тиждень в Аладжакая. Десять днів тому лікар Гайруллах-бей сказав:
— Феріде, у мене є в Аладжакая обійстя, я давно там не був, а не гоже лишати хазяйство без догляду. Тижнів за два я одвезу тебе туди. Зміна клімату тобі корисна, та й розважишся трохи. Адже скоро починається новий навчальний рік, сядеш у тій школі на всю зиму.