Я відповіла:
— Пане лікарю, я дуже люблю свіже повітря, але ж до початку навчального року лишилося так мало часу. Хтозна, як і бути…
— Люба моя, — знизав лікар сердито плечима, — я ж не питаю тебе, поїдеш ти чи ні. А ти викладаєш тут свої думки. Я сказав, що одвезу тебе в Аладжакая, чого ж ти лізеш у справи медицини. Бо напишу рапорта й повезу силоміць. Хутчіше складайся, захопи тільки білизну та з книгозбірні ще кілька своїх «Руссо» [96].
Він наказував мені, мов школярці. Мабуть, хвороба зломила мою волю, і я не могла суперечити. Та я й не скаржуся, мені навіть подобається слухатися.
Лікареве обійстя було занедбане, сама ж місцевість була чудова. Кажуть, що тут і зима — наче весна. Особливо гарні кам’янисті кручі, не можна намилуватися. Вони, мов хамелеон, переливаються барвами залежно від того, яка погода, — хмариться чи годиниться, або ранок це чи надвечір’я. Кручі здаються то малиновими, то червоними, рожевими або бузковими. Іноді — навіть білими або чорними. Тому й містечко називається Аладжакая [97].
Я так захопилася хазяйнуванням, навіть і не думала, що зможу так. Разом з наймичками дою корів, їжджу верхи на Дюльдюлі по гаях. Дюльдюль уже відданий мій товариш. Це те привільне життя на повітрі, про яке я> мріяла.
Та на серці в мене все-таки неспокійно. За кілька днів прийдуть до школи діти, треба трохи опорядити будинок. Але Гайруллах-бей і слухать не хоче. Увечері він примушує мене читати вголос романи й бурчить:
— Які дурні слова, справжня бридня! Жах якийсь! Але в твоїх вустах звучить мило.
Учора ввечері я знову читала якусь там книжку, а в ній стільки непристойних місць. Я ніяковіла, хутко замінювала слова або навіть викидала цілі речення. Гайруллах-бей дуже тішився, що я бентежуся, і так реготав, аж стеля ходором ходила.
Раптом у темряві загавкали собаки. Ми відчинили вікно. У ворота в’їхав вершник.
— Хто там? — крикнув Гайруллах-бей.
— Свої…— почувся голос онбаші.
Дивно, чому це він примчав з міста так пізно?
— Аллах милостивий, гадаю, все гаразд, — сказав лікар. — Зараз я вийду, дізнаюся, що там сталося. Якщо я затримаюся, ти лягай, маленька.
Гайруллах-бей цілу годину розмовляв з онбаші. Коли ж увійшов у кімнату, був червоний і насуплений.
— Чого приїжджав онбаші? — запитала я.
Лікар мало не гаркнув на мене:
— Тобі було сказано: лягай спати! Яке тобі діло? Ці жінки вже зовсім зцапіли… Жах! Справа стосується тільки мене самого.
Я вже добре вивчила норов лікаря. Сперечатися з ним в таку мить — марна справа. Довелося взяти свічку й піти в свою кімнату.
Уранці ж, прокинувшись, я дізналася, що Гайруллах-бей ще вдосвіта поїхав до міста, бо має пильну справу. Мені просив переказати, щоб не турбувалася, якщо він сьогодні не повернеться.
Либонь, повідомлення онбаші дуже непокоїло його.
Удень, коли я прибирала кімнату, мені трапився шмат офіційного конверта. Я взяла його й мені вдалося прочитати: «Кушадаси. Школа. Мюдер…» Отже, лист присланий, мабуть, мені. Я задумалася. Листа, треба гадати, вчора привіз онбаші. Але чому Гайруллах-бей приховав його? Яке він мав право приховати офіційного листа? Неймовірно! А може, я помилилась. Адже конверт міг бути в одній з книжок, які я привезла з Кушадаси.
— Кушадаси, 25 вересня
Отже, мають рацію ті, що запевняють: життя — гидотне.
Опишу на останній сторінці щоденника останню подію, як усе й було. Не хочу додавати сюди ні сліз, ні обурення.
Два дні чекала я Гайруллах-бея, а на третій надвечір мій неспокій вже не мав меж. Я вирішила вранці їхати в Кушадаси. Та вранці, коли я прокинулася, мені сказали, що лікар повернувся.
Я ще не пам’ятаю, щоб розсудливий, безбентежний Гайруллах-бей мав такий стомлений, пригнічений вигляд.
Він поцілував мене, як завжди, в коси й, пильно глянувши мені в лице, сказав:
— Бий їх сила божа! На них усе зле лихо!..
Я відчула, що над моєю головою вже чигає нова небезпека, та запитувати не наважувалася.
Гайруллах-бей довго ходив по хаті й про щось думав. Нарешті зупинився, поклав мені на плечі руки й промовив:
— Маленька, ти щось знаєш…
— Ні, пане лікарю.
— Знаєш… Принаймні відчуваєш, що не все гаразд. Отже, хочеш запитати у мене щось?
Я, стурбована, сумно одказала:
— Ні, пане лікарю, я нічого не знаю. Тільки бачу, як ви непокоїтеся й страждаєте. У вас горе, а ви мій захисник, навіть батько. Отже, ваше лихо — моє лихо. Що ж сталося?
— Феріде, чи почуваєш ти себе, дочко, вже досить сильною?
Цікавість вже взяла мене. Я намагаюся відповісти якомога спокійніше:
96
«Руссо» — автор передає тут жартівливий тон героя, який книжки називає іменем французького філософа Ж.-Ж.Руссо.