Бідний старий лікар, чиєю дружиною я стану, вважає мене цнотливою дівчинкою, білою лілією, але як він помиляється! Любов до тебе виснажила, вимучила мою душу й тіло.
Лише сьогодні розлучаємося ми, Кямране! Так, тільки сьогодні я стану вдовою… Бо дарма що так сталося. Ти, проте, завжди був трішки моїм, а я всім серцем була твоєю.
ЧАСТИНА П’ЯТА
— Присягаюся аллахом, Кямране, їхати разом з тобою— мука, та й годі. За дві години я запитував тебе про се, про те, либонь, сто раз, а тільки й чую «так» та «ні». Опам’ятайся, сину!
Віз їхав горбатою дорогою. Споночіло. Подув вітер, і Кямран одкотив коміра. Він сумно дивився на Мармурове море.
Нарешті одвів погляд від плеса, усміхнувся й сказав:
— За дві години двісті разів сказати навіть саме «так» чи «ні» — це ж таки немало.
— Гаразд, сину, але ж ти відповідав механічно, нічого й не думав.
— І справді, у вас на курорті чудовий метод лікування хворих. Та ви, либонь, знову хочете мене виснажити, примушуєте думати.
— Та тобі, соромітникові, не догодиш. Так, я й справді хочу, щоб ти думав. Тільки не для того, щоб заморити тебе. Хочу, щоб ти не думав про те інше. Та, бачу, марно. Тебе не розворушиш. Ось позавчора були ми в селі на весіллі. Скільки вражень, яких тільки людей не бачили. А хлопчаки як танцювали під зурну та давул [101]. Або як пехлівани боролися… Мені було> весело, а тобі ні. І не кажи, що в мене — очей нема.
— Як вам і сказати? Може, такий вже я вдався…
— Ба ні, сину, ти просто не помічаєш. Ось мені шістдесят скоро, а я що не день, то все молодшаю.
— Глядіть, щоб тітка Айше не почула.
— Та й нехай, що мені? Я сюди як приїхав, то старішим виглядав, аніж тепер.
Кямран усміхнувся:
— В Текірдазі востаннє я був десь років десять тому. Як зараз пам’ятаю… Був такий самий серпневий день…
Азіз-бей сплеснув у долоні.
— Ти диви, як швидко минув час! Адже твоєму синові невдовзі чотири, а п’ять років тому ти був наречений Феріде. А я й досі не второпаю, Кямране, як ти міг так без жалю вчинити… Мені й досі болить серце, як згадаю чарівний голос нашої Чаликушу, її любе обличчя… Воно схоже на троянду. З того часу минуло десять літ, а моє серце все болить, коли дивлюся в сад, що за нашою хатою. І вмиратиму, а не подарую тобі, Кямране.
— Дядьку, хіба можна говорити таке хворій людині, яку ви самі запросили на відпочинок?
— Воно-то так, але хіба я що кажу про твоє горе? Ти одружився з жінкою, яку любив, але тобі не судилося бути щасливим хоч один рік. Мюневвер захворіла, і ти три роки просидів біля її ліжка. Возив її і на Принцові острови, і в Швейцарію, тільки ж від долі не втечеш. Померла Мюневвер ще минулої зими, а ти й досі не очуняв. Глянути на тебе — хворий, та й годі. А Феріде що… Ти ж любив іншу.
Кямран гірко посміхнувся:
— Ні, дядьку. Ніхто мені не вірить та й ви дивитеся, як на дивака. Були в мене в житті захоплення, й навіть неабиякі. Та нікого я, правду кажучи, не любив так, як Феріде.
— Згубна любов, згубна пристрасть… — процідив крізь зуби Азіз-бей.
— Я ж казав, що не повірите. Ніхто не вірить. Мюжгян вже ось скільки літ гнівається й не дозволяє мені навіть вимовити ім’я Феріде. Тільки й чую від неї: «Ти не маєш ^ірава говорити про Феріде». Та й мати також, і тітка, і усі. Тільки з Нермін я можу порозмовляти про Феріде. Зараз Нермін вже сімнадцять років, а коли приїжджала Феріде, їй було тільки сім. Вона й пам’ятає Феріде ледь-ледь. Каже: «Моя сестричка в червоненькій сукні, вона розважала мене на гойдалці…» Скільки треба переговорити всього, щоб завести з нею розмову про сестричку в червоненькій сукні.
— Дивний ти, Кямране. А та ж тоді що?
— Та була хвора жінка. Вона могла померти. Коли я втратив надію бути разом з Феріде, то пожалів Мюневвер і одружився. Оце й усе.
— Та ні, тут важко щось второпати. Ти й сам якийсь заплутаний.
— Це правда, дядьку. Бо ніколи не знаю, чого я хочу і що роблю. Але є одне, в чому я впевнений. Це моя любов до Феріде. Вона лишила в моєму серці незабутню пам’ять. Мені здається, що я й вмиратиму, то буду згадувати її й плакати… Коли лікарі порадили мені змінити клімат і відпочити, я перш за все подумав про Текірдаг. Ви, мабуть, гадаєте, що я приїхав сюди на ваші запросини, щоб розважатися на весіллях? Не ображайтеся, але я приїхав сюди, бо тут уламки розбитої мрії юності.