— Глянь, хто приїхав…
Кямран хутко озирнувся й побачив поруч Феріде. її очі сміялися, зіниці світилися голубими іскринками, вуста усміхалися, тільки обличчя було стомлене-стом-лене.
Так, перед ним стояла Феріде. Він завжди уявляв її саме такою, варто було тільки заплющити очі. Все сталося так несподівано, що він навіть похитнувся й заплющив очі, наче боявся, що прекрасний сон зникне. По тому почав розгублено озиратися довкола, ніби шукав, до чого б йому прихилитися.
Вони мовчки дивилися одне на одного, охоплені внутрішнім трепетом. їхні вуста намагалися усміхнутися, а на очах бриніли сльози.
Мюжгян, мабуть, відчула, яка важка ця мить, і, вхопивши Феріде за руку, підштовхнула її до Кямрана та жартома сказала:
— Ви ж бо двоюрідні. Кямране, ти й справді старший брат Феріде, отож привітайся з сестрою.
Кямран нахилився, торкнувся вустами коси Феріде й тихо, наче пошепки, мовив:
— Немає слів, Феріде-ханим, щоб передати, як я радио, що бачу вас знову.
Ці слова дали наснаги й Феріде:
— Дякую вам, Кямран-бею. Я також дуже рада.
У чистому й ніжному, як і колись, голосі Чаликушу забринів жаль. Так буває, коли трісне кришталь.
— Коли ви приїхали?
— Сьогодні, ополудні. В Стамбул я приїхала ще десять днів тому, але дізналася, що нікого з наших немає. Мені ж так хотілося побачити тіток і всю рідню. Ще подумала, що, може, й за мною хто скучив. Та й хіба важко людині, яка звикла мандрувати, з’їздити в Текірдаг. Чи не так, Кямран-бею?
— Ой, оці манірні звичаї! Нащо вам називати одне одного: «ханим»! «бею»! Адже я сказала, що ви брат і сестра. Найкраще, як ти, Феріде, зватимеш Кямрана ага-беєм [102] — знову обізвалася Мюжгян.
І Феріде, і Кямран-бей знітилися, та ось сестра боязко промовила:
— І справді, Кямране, дозволь мені так і називати тебе.
Вона промовила й чекала відповіді, вдивляючись у темряву, наче сподівалася когось побачити.
— Отже, як ти захочеш, Феріде. Як тобі звелить серце, — почулися стримані слова Кямрана.
Нарешті розмова набрала спокійного тону. Феріде кількома словами розповіла про свою подорож.
— Мала в Стамбулі деякі справи. Ну й хотіла побачити вас. Лікар дав мені на два місяці відпустку. Я тішуся, що ви всі здорові. Ось тільки твоє, Кямране, горе. Я почула вже в Стамбулі й дуже засмутилася. Ця передчасна смерть — таке нещастя. Слава аллаху, що хоч сина маєш. Всевишній поверне Недждетові роки, які забрав у матері. Який гарний хлопчик! Так сподобався мені. Ми з ним одразу заприятелювали, він до вечора не злазив з моїх колін. Та я з дітьми завжди швидко знаходила спільну мову.
Феріде поволі заспокоювалася. І слова, й жести стали вільніші, легші, навіть схожі на ті колишні пустотливі дитячі повади.
Кямран тішився її голосом, усміхненими вустами, милувався ясними очима, що аж зоріли в сутінках. Він забув про все на світі, навіть про те, що вона — дружина іншому й через місяць це щастя знову стане сном.
Кямранові так не хотілося, щоб родичі побачили його тепер, та Нермін уже помітила брата й галасувала про це на все подвір’я. Потім вона кинулася до Феріде і обняла її.
— Мій братуньо теж свідок, що я тебе не забувала. Ми з ним тільки й розмовляли, що про нашу сестрицю в червоненькій сукні. Еге ж, Кямране?
_ II
Вечеряли, і всім здавалося, ніби сьогодні свято. Азіз-бей пустував, мов хлоп’я.
— Ой, Чаликушу, — вигукнув він, — ти зробила мене нещасним. Згадував весь час твій голос і ледь не плакав. Отже, любив тебе неабияк!
Чаликушу повернулася до рідного гнізда, коли вже минуло багато літ і побачити її ніхто вже й не сподівався. Вона наче принесла на своїх крилах радість і тепло тих давніх літ, літ щастя й любові. Тепер знову всі були веселі, і в серці у кожного бриніло щось потаємне й тремтливе. Так тремтять хіба крильця метеликів, які залетіли до хати на світло лампи. Лише тітка Бесіме цілий вечір говорила про се, про те, а потім раптово заплакала.
— Не зважайте, — ^ попросила вона. — Я згадала твою матір Гюзіде та й…
Феріде годувала виноградом Недждета, він сидів у неї на колінах. Вона похилилася головою й сховала своє обличчя в русявих кучерях хлопчика. Та лиш на мить, невдовзі вона знову була весела.
Бесіме-ханим почала розмову з чоловіком про Неджіє, яка жила в Трапезунті.
— У нбї таке нещастя… Торік померла дівчинка з дифтериту…
Феріде тяжко зітхнула й промовила:
— Я знаю, яке це горе, тітко. Адже й моя дівчинка померла з дифтериту.
— В тебе була дитина? — здивувалася тітка Айше. — А ми й не знали.
Феріде сумно кивнула головою: