Кямран давно вже чекав на мене, а я все ще була тут. Я боялася, що біля воріт стоїть якась знайома і тоді мені доведеться порозмовляти з нею, а отже, затриматися знову. Тому я хотіла вже йти в сад, як жінка гукнула:
— Кючюк ханим [19], вибачайте, що потурбую вас…
Що я мала робити? Отже, повернулася знову до воріт.
— Будь ласка, ханим-ефенді, я вас слухаю.
— Це дім померлого Сейфеттіна-паші, чи не так?
— Так, пані.
— Тоді я маю одне прохання.
— Прошу, пані.
— Мені треба поговорити з пані Феріде.
Я, щоб не засміятися, нахилила голову. Уперше в житті мене названо пані. Тільки як сказати, що «пані» Феріде — це я. Все ще не наважуючись признатися, я кусала губи й так відповідала:
— Гаразд, ханим-ефенді, заходьте будь-ласка. А там запитаєте в будинку, і вам покличуть пані Феріде.
Жінка увійшла й стала біля мене.
— Як добре, моя дитино, що я вас зустріла. Я буду вас прохати, щоб допомогли мені. Ви будете свідком моєї розмови з Феріде-ханим. Але більше ніхто не повинен про це знати.
Я з подивом глянула їй в обличчя, але пітьма й чорна вуаль приховували жінчине обличчя.
Я ще вагалася, але все-таки промовила:
— Ханим-ефенді, я вам не сказала, бо одягнена абияк… Але Феріде — я сама.
Жінка ледь захвилювалася:
— Ви та Феріде-ханим, з якою одружується Кямран-бей?
— Тут тільки одна Феріде, — усміхнулася я.
Жінка в чорному чаршафі мовчала. Ще недавно вона так нетерпляче хотіла побачити Феріде, а зараз стояла ков укопана. В чому справа? Може, вона не вірила, що я Феріде? А може, щось інше?
Намагаючись приховати свою цікавість, я сказала:
— Слухаю вас, ханим-ефенді.
Але вона й далі мовчала.
Мені впала в око лава поміж деревами, і я запропонувала:
— Коли хочете, ходімте туди. Там ніхто нам не заважатиме.
Ми сіли, а вона все ще мовчала. Та ось, здається, наважилася, бо рішучим рухом відкинула вуаль, і я побачила розумне нервове обличчя. Воно було смертельно бліде, хоч надворі вже споночіло. Жінці було десь тридцять років.
— Феріде-ханим, — почала вона, — я прийшла сюди за дорученням моєї давньої подруги. Але й не сподівалася, що завдання, яке я на себе взяла, буде таке тяжке… Щойно я прохала вас покликати Феріде-ханим, а зараз мені хочеться тікати…
Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:
— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?
— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.
— А його вона знає?
А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було все знати, та якби жінка пішла, зупиняти її я, мабуть, не стала б.
— Слухайте… Ви не знаєте, Феріде-ханим, чому я вагаюся. Я сподівалася зустріти дорослу панну, а побачила школярку. Я боюся, що моя розмова занадто вплине на вас. Це мене стримує.
Вона мене жаліла. Це дійняло мене й додало снаги.
Я встала на ноги, притулилася до дерева, обхопила його руками й спокійно мовила, навіть наказала:
— Нащо в таких випадках вагання. Я бачу, що розмова неабияк важлива. А тому краще відкиньмо жаль і будьмо відверті.
Моя рішучість вплинула на жінку, й вона, трохи оговтавшись, запитала:
— Ви дуже любите Кямран-бея?
— Ханим-ефенді, я не розумію, хіба це стосується вас?
— Мабуть, стосується, Феріде-ханим.
— Я вже сказала вам, ханим-ефенді, що у нас нічого не вийде, якщо ми не розмовлятимемо відверто.
— Гаразд, хай буде так. Я змушена повідомити, що Кямран-бея любить ще й інша.
— Що ж, це можливо, ханим-ефенді. Кямран — юнак обдарований всебічно. Не бачу нічого дивного, що його вподобала якась інціа.
Я вже відчувала, що цього тихого літнього вечора, коли навіть листя на деревах не шелестіло, несподівано налетіла буря. І не знаю звідки, але в мені з’явилася сила, щоб боротися з цією бідою.
Останні слова я сказала навіть з посміхом. Жінка не встала, а лише трохи випросталася, і, нервовим рухом поправивши чаршаф, стиснула потім руками краї лави, а я зрозуміла, що зараз вона вирішила вже все розповісти.
Якось машинально, хапливо, голосом майже безбарвним сказала:
— На перший погляд ви здалися мені дитиною, але тепер я бачу перед собою гарну дорослу дівчину. Кям-ран-бей, на жаль, не оцінив вас належним чином. Хоча, хто знає, може, він і оцінив, та тільки здався на мінливу звабу. Коротше, два роки тому він познайомився в Європі з моєю подругою, про яку я вже вам сказала. Не знаю, чи варто розповідати вам усі подробиці?