Таким тоном вона говорила зі мною тоді, коли я щось
просила в неї. Тепер мені теж здалося, наче вона хотіла сказати: «Чи не досить уже?»
— Ні, немає горя, — відповіла я. — Дозвольте, я вас поцілую.
Як-не-як, вона стала мені матір’ю, і я не хотіла поїхати звідси, не поцілувавши її.
Не чекаючи на відповідь, я вхопила її за руки й поцілувала в обидві щоки, а потім в очі.
В кімнаті у мене був страшний гармидер. З шафи звисала білизна, на стільцях жужмом лежав одяг. Людина, яка наважилася зробити вирішальний крок, не повинна була б залишати в хаті отакий гармидер, мов ледача школярка. Але я квапилася, іншої ради не було.
Я боялася запалити лампу, адже хтось міг би побачити світло й прийти. Навпомацки написала я кілька рядків, а потім відчинила дверцята шафи й дістала диплома, перехопленого червоненькою стрічкою, кілька дрібних речей, дарованих мені на пам’ять, та ще мамин перстень і сережки, і все склала в шкільну валізку.
«Так, мабуть, залишають дім названі діти», — подумала я й гірко усміхнулася.
«Куди ж мені йти?» — схаменулася я, тільки-но вийшла на вулицю. Так, куди? Уранці було б легше. Бо в голові вже й план якийсь задумався… Головне, ніч би десь перебути. Але вже так пізно, де ж я могла б знайти притулок. На майбутнє план я вже склала, але ж тепер не йти мені з оцією валізкою в поле. й тинятися там до ранку! Дома незабаром зчиниться переполох. Поліцію, мабуть, не повідомлятимуть, бо ж сором, а самі шукатимуть добре. Отже, сідати на пароплав, потяг чи навіть у фаетон — небезпечно. Швидко нападуть на слід. А повернути в цей дім тепер, коли я вирішила жити вільно, не могла мене вже ніяка сила. Вони мою волю сприйняли б тільки як дитяче шаленство або примху зманіженої панночки й даремно мучили б і мене, і себе.
А завтра я напишу тітці листа. Я й вони вже не те що шукатимуть листа, ба навіть ім’я моє забудуть!
Найперше я подумала про подруг, які мешкають неподалік. Вони, звичайно, щиро привітали б мене, але мій вчинок видався б їм скандальним і пустити мене на ніч у свій дім — це сподіватися курйозів. Потім довелося б пояснювати причину такого надзвичайного гостювання, а робити це перед чужими, та ще й вислуховувати їхні поради мені було нестерпно важко. До того ж удома в нас одразу ж згадають саме про моїх подруг і найперше почнуть шукати мене там. Та й хіба б сказали батьки моїх подруг: «У нас її нема!»?
Іти тротуаром, що вів до станції, було небезпечно, і я звернула у вулички Ічеренкою. Стало вже зовсім поночі. Я почала була вже губитися, як згадала, що на Сахра-їджедіті мешкає одна жінка. Вона колись переїхала з Балкан і десь років десять тому годувала дітей у наших далеких родичів, через що частенько приходила й до нас.
Минулого року ми якось поверталися увечері з прогулянки й зайшли до неї, навіть з півгодини відпочивали в садку. Вона любила мене, бо я дарувала їй не раз щось із старих речей. Якщо я заночую в неї, ніхто навіть не здогадається, що я там.
Дорогою проїхав віз — хтось переселявся. Я хотіла була зупинити, та передумала, бо й грошей дрібних не мала, та й небезпечно. А через те, довго не думаючи, я пішла пішки. Тільки-но до мене долинало відлуння чиєїсь ходи або десь мріла тінь, як я вся аж здригалася. Кого не візьмуть сумніви, як побачить серед ночі на путівці самотню жінку? На щастя, ніхто мені не зустрівся. Раз тільки було. Я минала вже сад, аж назустріч вийшло кілька гультяїв, вони були напідпитку і виводили тюркю [23]. Я перелізла огорожу й почекала в саду, поки вони перейдуть. Якби в саду був собака, мені, звичайно, були б непереливки.
Та на Сахраїджедіті мені таки зустрівся якийсь сторож. Хоча мені й цього разу поталанило, він не помітив мене, а потягнув стомлено свого дрюка далі.
Коли нянька з своїм чоловіком побачили мене, то вкрай здивувалися. Я розповіла їм побрехеньку, яку придумала ще дорогою:
— Ми поверталися з дядьком з Ускудару, але поламалося колесо, а більше нічого, щоб доїхати додому, нам не трапилося, довелося йти пішки. Ще здалеку ми побачили, що у вас світиться, а дядько й каже: «Іди, Феріде, заночуй у няньки, адже не чужі. А я зайду до свого товариша, він тут недалечко живе».
Здається, ці прості люди не дуже повірили мені, але привітати у себе в хаті малу ханим було для них великою честю, і вони не стали висловлювати жодних сумнівів.
А коли наступного ранку бідна жінка не побачила мене в чистенькому, покропленому духами, що пахли степом, ліжку і відчула щось не те, то пташка, як кажуть, уже полетіла й караван пішов.
Уночі, правда, я майже не спала, бо, погасивши лампу, розробляла в пітьмі детальний план, основою якого мав стати мій диплом, перехоплений червоненькою стрічечкою. Ще недавно мені здавалось, що йому судилося увесь вік жовкнути в шафі, а тепер всі мої надії були пов’язані з цим папірцем, про який казали не лихі слова. Завдяки йому я буду вчителювати в якомусь вілайєті Анатолії й проведу серед дітей своє життя весело й щасливо.