Ще в Стамбулі я вирішила була шукати притулку в Гюльмісаль-калфи. Ця стара черкеска колись вигляділа мою матір, а коли мати виходила заміж, то Гюльмісаль стала на роботу в однієї жінки, що була головною служницею в Ейюп-Султан [24].
Гюльмісаль дуже любила матір, та не ладнала з тітками. Поки була жива бабуся, то Гюльмісаль ще приходила до нас і приносила мені розмальовані ейюпські цяцьки. А як бабуся померла, вона й ногою до нас не ступила, та й тітки її не згадували. Не знаю чому, не було між ними злагоди, але якась причина була, може, сварка.
А через те не було мені в Стамбулі вірнішого прихистку, як хата Гюльмісаль.
Я була впевнена, що тітка отримає мого листа, котрий в моїй уяві все збільшувався і ускладнювався, і заплаче. Та й усе. А він, гадаю, все-таки людина хоч Настільки, щоб не лізти мені на очі, навіть якщо й вислідить, де я живу.
Ще вдосвіта прийшла я до Гюльмісаль. Хвіртка була відчинена, Гюльмісаль мила кам’яний дворик. На босих ногах були тільки дерев’яні капці, пофарбовані хною, коси пов’язувала хустка.
Я стала біля хвіртки й мовчки дивилася у двір. Гюльмісаль глянула, та не впізнала, адже я закутала обличчя густою чадрою.
— Ви щось хотіли, ханим? — запитала Гюльмісаль розгублено, позираючи на мене голубими погаслими очима.
У мене пересохло в горлі, і я двічі ковтнула слину:
— Не впізнаєш, дади[25]?
Мій голос якось незвичайно дійняв її, і вона, мов налякана, зойкнула:
— Боже мій!.. Боже мій! Ханим, відкрийте обличчя.
Я поставила валізку на мокре каміння й відхилила чадру.
— Гюзіде! — вигукнула вона здушеним голосом. — Гюзіде прийшла! Дитино моя…
Слабими, набряклими від жил руками вона обняла мене. З її очей так і котилися, мов горох, сльози.
— Дитино моя, дитиночко, — тихо плакала Гюльмісаль.
Я знала, чому так розхвилювалася вона. Мені вже давно сказали, що я все більше й більше скидаюся на матір.
Одна мамина товаришка, котра ніяк не могла забути її, не раз говорила:
— Слухаю Феріде й плачу. Вилита Гюзіде в двадцять років, обличчя й голос навіть!
Гюльмісаль відчувала, мабуть, таке саме. Вона стояла, ця стара наймичка, й плакала, а я чи не вперше побачила, як то гарно, коли сльози котяться з радощів.
Матір я пам’ятаю ледь-ледь. Це можна порівняти хіба з старим портретом, тьмяним від пилюки, — висить він в забутій кімнаті і годі впізнати риси того обличчя. Ніколи ще не прокидалося в мені ані почуття туги, ані любові. А це стара наймичка притулила мене до своєї голови, крикнула вся в сльозах: «Гюзіде!» — і мені щось сталося. Перед очима постала моя матуся й наче запалила мені в серці вогонь.
— Мамо, мамочко… — вихопилося в мене, і я заридала.
Бідна Гюльмісаль, забувши своє, почала втішати мене.
— Скажи, дади, я схожа на матір?
Сльози котилися у мене по обличчю.
— Дуже, дитино моя. Я мало не збожеволіла, як тебе побачила, думала, твоя мати. Дай боже хоч тобі довгого віку.
І стара наймичка повела мене в хату, котра вікнами виходила у двір, і почала, плачучи, роздягати мене, мов малу дитину.
Як любо було мені в її хатині з батистовими завісками на вікнах, ніколи не забуду я тих днів.
Гюльмісаль роздягла мене і поклала в ліжко, заслане рядном, а потім поклала мою голову собі на коліна й почала гладити мені косу та розповідати про матір. Вона розповідала усе — від дня народження, коли вона вперше віяла дитину, укутану в синю хустку, на руки й аж по останній день.
Настала моя черга, і я теж розповіла все, що було зі мною. Дади слухала, мов якусь дитячу казку, хіба що коли-не-коли у неї вихоплювалося: «Ой дитино моя!» Та ось я почала розповідати, як утекла вчора з дому, запевнивши, що ніколи вже туди не повернуся, вона занепокоїлася.
— Феріде, ти зробила мов дитина. Кямран-бей не знав, що робив. Тепер хай заприсягнеться, що більше такого не зробить.
І не було можливості пояснити їй, що то моє обурення.
— Гюльмісаль-калфа, — сказала я врешті,— не суши марне свою стару голівоньку. Я перебуду в тебе кілька днів та й поїду далеко-далеко. Своїми руками зароблятиму шматок хліба.
Так я казала, а в неї на очах бриніли сльози. Вона пестила мої руки, чоло й казала:
— Як же мені не жаліти цих рученят?
24
Ейюп-Султан — район у Стамбулі, названий ім’ям святого Абу-Ейюп-Ансарі. В цьому районі й храм та могильниця Ейюп-султан.