Помалу я розповіла їй усе, і вона, лагідно усміхнувшись, сказала:
— Через те я тебе й питала, чи не маєш знайомих у міністерстві. Та ти не сумуй, може, щось і вийде. Ходімо, я поведу тебе до свога знайомого, він завідувач відділу* Славний чоловік, хай бог дає здоров’я.
Ми знову подалися сходами, аж поки вона не завела мене в малесеньку кімнатчину, що була відділена від канцелярії тільки матовим склом.
Мабуть, мені сьогодні не таланило. Я відразу втратила будь-яку надію, ледь побачила, що тут робиться. Якийсь ефенді з дуже дивною борідкою, бо була наполовину чорна, а з половини — сива, кричав на стару служницю та мало не кидався бити її. Вона вся тремтіла, й це нагадало мені про моє недавнє становище.
Ефенді ухопив з-перед себе чашечку й вилив каву у вікно, ніби помиї, а потім майже виштурхав стару за двері.
Я нишком смикала мою товаришку за поділ:
— Ось ходімо звідси.
Та було вже пізно, завідувач побачив нас.
— Добридень, Наїме-ходжаним! [28]
Уперше в житті я побачила, щоб розгнівана людина так швидко охолола.
І що за різні характери у цих чиновників?
Синьоока вчителька кількома словами розповіла про мене, й завідувач люб’язно усміхнувся мені:
— Чудово, дитино моя, чудово! Ходи сідай! Подивимось…
Важко повірити, що цей сумирний чоловік нещодавно вилив за вікно каву й вирядив за двері стару служницю, трясучи її, мов шовковицю.
— А відкрий-но своє обличчя, дитино моя… О, та ти й справді ще дитя. Скільки ж тобі років?
— Скоро двадцять, ефенді.
— Дивно. Ну вже як є… Тільки їхати тобі в провінцію не можна. Небезпечно.
— Чому, ефенді?
— Ще питаєш чому? Тут і так зрозуміло.
Завідувач усміхався, робив знаки Наїме-ханим, показуючи на моє обличчя, тільки я ніяк не могла второпати чому? Врешті він моргнув синьоокій учительці й промовив:
— Я нічого більше не скажу. Ви, Наїме-ханим, жінка й краще поясните.
А потім він крутнув борідкою й, начебто до себе, додав:
— Ой, якби ти тільки знала, які недобрі люди там трапляються, які погані!
— Ефенді, я не знаю ще, котрі з людей погані, а котрі ні,— промовила я, ніби була так здивована його словами, — а тому ви знайдіть мені таке місце, де немає недобрих.
Завідувач ляснув себе рукою по коліні й зареготав:
— Ого!.. Це добре!..
Я належу до тих людей, які з першого ж погляду або люблять, або ні. Мені цей чоловік все-таки сподобався. Надто ж його борода: повернеться праворуч — молодого чоловіка бачиш, крутнеться ліворуч — молодого чоловіка вже немає, а перед тобою веселий білобородий дідусь.
— Ви закінчили вчительський інститут цього року? — запитав він.
— Ні, бей-ефенді, я там не вчилася. У мене диплом школи «Dames de Sion» [29].
— А що це за школа?
Я розповіла йому й показала диплом. Та він, мабуть, не знав французької, хоча не показав цього й почав розглядати диплом з усіх боків.
— Чудово, дуже добре!
— Любий мій бей-ефенді,— удалася Наїме-ходжаним, ви про всіх піклуєтеся, згляньтеся і над цією дитиною.
Бей-ефенді звів брови й почав задумано м’яти бороду.
— Чудово, дуже добре, — сказав він ще раз, — але наші чиновники, певне, не знають диплома цієї школи…
І він стукнув рукою по столу, наче щось придумав, і додав:
— Дитино моя, а чому^б тобі не попросити місця вчительки французької мови в якійсь стамбульській школі? Послухай, як це робиться… Підеш прямо в стамбульський департамент освіти…
— Це неможливо, ефендім, — урвала я його мову. — Я повинна їхати із Стамбула, кудись у вілайєт.
— Оце тобі на! — здивувався той до краю. — Уперше бачу учительку, ладну залюбки їхати в Анатолію. Та їх не можна вирядити із Стамбула, скільки умовлянь треба. Чи не так, Наїме-ходжаним?
Завідувач не вірив мені й почав розпитувати про сім’ю. Я вже зовсім утратила надію, як він гукнув, не встаючи з місця:
— Шагаб-ефенді!..
На порозі стояв невисокий худорлявий хлопець, якийсь хворобливий.
— Шагаб-ефенді, глянь сюди… Візьми цю дівчину в канцелярію, напиши прохання та принеси мені. Вона хоче вчителювати в Анатолії.
Я вже вважала, що мою справу вирішено. Мені хотілося кинутися завідувачу на шию й поцілувати сиву половину його бороди.
В канцелярії Шагаб-ефенді посадив мене край столу, на якому був неймовірний гармидер, і почав мене запитувати й робити нотатки. Одяг його був убогий, а на обличчі панувала якась сором’язливість, навіть страх. Коли він зводив на мене погляд, щоб запитати щось, у нього тремтіли вії.
29
«Dames de Sion» — жіноча релігійна конгрегадія, зорганізована 1843 року Альфонсом та Теодором Ратібсонами для навернення євреїв у католицьку віру, але створювала жіночі пансіони й для інших національностей.