Після цієї довгої розповіді сидіти спокійно я не могла:
— Ханим, чому ж ви, нещасна, припадаєте до ніг людини, яка вас не любить? Він вами нехтує, то й ви ним знехтуйте, та й усе.
Вона посміхнулася, наче пожаліла, що я така ще недосвідчена:
— Як же, сестронько, коли я тільки його й бачу перед собою. Стільки років наші голови лежали на подушці одна біля одної. Хіба легко розлучитися з судженим.
Вона говорила, а голос тремтів-тремтів.
— «Без матері лихо жити, без милого ж — не прожити…» — прочитала вона рядок.
Я розгнівалася:
— От же не розумію, яка жінка може кохати того, хто її зрадив!
Сусідка гірко усміхнулася, показавши свої чорні зуби:
— Сестронько, ти ще дитя. Ще, мабуть, і не кохала. Звідки тобі знати, як страждають люди. Не доведи господи!
— А я знаю одну дівчину, яка за два дні до весілля почула, що наречений зрадив був її, кинула перстень йому в обличчя й поїхала далеко-далеко.
— Потім, либонь, каялася вона, сестронько. Бідна, серце, мабуть, не раз защемить їй з туги. Хіба ж ти не чула, що діється тим, кому серце поранить куля? Вони намагаються ще йти вперед, ще пробіжать ступнів п’ять, наче хочуть порятуватися втечею. Рана, поки гаряча, не болить, а вже як охолоне… Ось побачиш, ще намучиться та бідна дівчина.
Розлютована, скочила я з ліжка й кинулася в один куток кімнати, потім у другий, мов божевільна. У вікна бив дощ, десь вили собаки.
Жінка з Манастиру тяжко зітхнула й вела далі:
— Що ж, я тут на чужині. Обламані крила. Руки не зводяться, немає снаги. Аби це я була в Манастирі, я за два дні вирвала б чоловіка з рук цієї шльондри.
— А що б ви зробили? — здивовано глянула я на неї.
— Суперниця причарувала його, приворожила. Прив’язала його до себе, бідного, що вже він і язиком своїм не володає. Але в Манастирі такі мастаки на ворожіння, куди кращі, ніж тут. І беруть недорого. З три меджідіє [35] вирвали б його з рук цієї жінки й повернули б мені.
І моя сусідка почала розповідати про румелійських [36] знахарів. — Є в нас один албанець, Аріф Ходжа, так він доти ворожив над свинячим вухом, поки воно не стало біноклем.
Варто бідній жінці подивитися через нього на свого чоловіка, як того, хоч би який гультяй не був, одразу навертало до справжньої дружини. А все тому що жінки починають здаватися йому свиньми.
Аріф Ходжа й інше робить. Бере шматок мила, а в нього зажене голку, ворожить, тоді закопає в землю. Мило тане, й твій ворог теж тане, аж поки не висохне на голку.
Вона розповідала й весь час брала з своєї бляшаної табакерки тютюн, крутила цигарки й курила.
Які пусті, які жалюгідні слова. Особливо баєчка про рану, що починає ятритися, коли вихолоне. Хіба це так? Хіба я сумую за тим деспотом? Хіба я думаю про нього?
Спочатку рум’янок, якого моя сусідка наклала на щоки понад міру, її підмальовані брови, схожі на дужку з казана, запалі очі, куточки яких були подовжені сурмою, котра густо лежала й довкола них, викликали у мене огиду. Та коли я зрозуміла, що це всього-на-всього хитрість, до котрої вдаються, щоб знову привабити чоловіка, у мене защеміло серце.
Щоб лише припасти йому до вподоби, — говорила вона далі,— одриваю від рота в дітей та купую рум’янок, хну, сурму, прибираюся, мов наречена, а все дарма. Кажу ж, приворожила вона.
З того дня я ледве зачую, що двері риплять, не повертаючи голови, знаю: це моя бідна сусідка.
— Щось робиш, сестронько? Можна зайти па хвильку?
Мені й самій тоскно на самоті, тому я й цьому голосу рада. Отож: кладу вбік перо, поводжу пальцями, бо затерпли, й готуюся, як і раніше, з цікавістю слухати докучливу розповідь про любов моєї сусідки, хоч знаю все це вже напам’ять.
З мого вікна видно високий горб, що стрімко рветься вгору. Спочатку він тішив, але трохи пізніше почав дратувати. Якщо по його схилах не ходять в тумані люди, так щоб аж вітер рвав волосся, хапаючи за поли, якщо там ніхто не стрибає, мов козеня, не пустує, то навіщо ж тоді він?
Де вони, ті дні, коли я тікала з дому й довго бродила степом? Або ще коли в саду я лякала пташок, вибахкуючи дрюком по паркану або жбурляючи між гілляччя дерев каміння? А я ж хотіла їхати тільки в Анатолію, щоб і там бавитися так само.
Ще я в дитинстві любила малювати. У школі чи не з самого тільки малювання й мала я завжди найвищу оцінку. Удома мене весь час сварили та карали за те, що я розмальовувала стіни олівцями або розфарбовувала мармурові статуї. Зі Стамбула я захопила чимало паперу на малювання та кольорові олівці, й тепер, коли обридає писати, щоб розвіяти тугу, я беру й малюю, навіть спробувала була двічі малювати портрет Хаджі-кал-фи, один — фарбами, а другий — чорним олівцем.