Я не знаю, скільки там подібності, але Хаджі-калфа упізнав себе, якщо не з виразу очей або носа, то завдяки знайомій лисій голові, довгому вусу та білому фартуху і був вражений моїм мистецтвом.
Він довго не барився, а пішов по базару й накупив собі дешевенького єдвабу, оксамиту, шовку та намиста й загадав доньці, щоб зробила на портрети рамця.
Врешті, побачивши, як я нуджуся, почав запрошувати мене в гості.
Хаджі-калфа мав хазяйновиту дружину, отож вони заощадили собі на гарненьку хату, яку потім пофарбували на дозвіллі в зелене.
Хата стояла недалеко від глибокого яру. Коли обіпертися руками об дерев’яний паркан у саду, по якому так і повився плющ, і глянути вниз, то закрутиться світ.
Як добре було мені в тому саду, в родинному колі Хаджі-калфи.
Неврік-ханим родом із Самат’ї [37]. Як і її чоловік, була вона проста, але мала чисте і щире серце.
Побачивши мене вперше, вона вигукнула: «Дівчинко моя, ти ж пахнеш Стамбулом». І вона не втрималася й почала мене обіймати.
Ледь заходить мова про Стамбул, на очах Неврік-ханим починають бриніти сльози, а великі груди її починають підійматися від тяжких зітхань, мов міх у кузні.
У Хаджі-калфи син Мірат, дванадцяти років, та чотирнадцятилітня донька Гайкануш. Ця маленька вірменка якась сором’язлива й неповоротка. У неї густі брови мов буряк щоки, геть у прищах, наче в болячках од віспи.
На противагу товстій, повнотілій сестрі, Мірат — маленький, худенький і сухий, мов таранька.
Хаджі-калфа не вміє ані читати, ані писати, але знає ціну письменності, каже, що людина повинна все знати. Хаджі-калфа стоїть навіть на тому, що вряди-годи й професія кишенькового злодія може стати в пригоді. Мірат спершу вчився два роки у вірменській школі, а це два роки ходить до османської. За програмою Хаджі-кагіфи його син повинен ще два роки ходити до іншої школи, щоб, коли йому сповниться двадцять літ, він став справжньою людиною й вільно володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами. Якщо, звичайно, цей тягар не розчавить до того часу слабосилої дитини.
Якось ми розмовляли про хлопчика, й Хаджі-калфа запитав мене:
— Ти звернула увагу на ім’я Мірата? Гідне мудрого. Я тиждень бив собі голову, поки придумав. Двома мовами виходить: вірменською — Мірат, а по-османському — Мурат!
І Хаджі-калфа пустив бісика. Це означало, що він скаже зараз щось дуже дотепне.
— Коли син скоїть щось недоладне й розгніває мене, я кажу йому: ти — не Мірат, і не Мурат, ти — мерет [38]!
Якось я була очевидцем того, як старий гнівається. Це треба було бачити! Хлоп’я завинило тим, що не вподобало якоїсь страви, звареної матір’ю.
— Ви тільки гляньте на це ледащо! Ледь звело голову, а вже вередує. Як той жебрак — дали йому огірок, а він викинув: кривий, каже. Авжеж, віслюкові й узвар не до смаку! Ти мою науку бери в голову, бо поки що тебе словами наставляють на розум, а там і дрюком почнуть. Що це таке, щоб хліб, посланий аллахом, тобі був не до смаку?
Старий, звичайно, пересипав свою мову примовками, тепер він теж прочитав:
Хто ти сам, зрозумій, хто ти сам,
А не зможеш цього дійняти,
Будуть інші тебе навчати.
Освіті Гайкануш надавалося не меншого значення, хоч вона й дівчина. Гайкануш вчилася у вірменській католицькій школі.
Якось Хаджі-калфа захотів влаштувати доньці суворий екзамен у присутності сусіди — старого паралітика— та літньої вірменки в чорних шароварах. Важко уявити смішніше видовище. Хаджі-калфа, як я не опиралася, тикнув мені доччині книжки та зошити, а їй самій сказав:
— Ну ж бо, дочко, не осором мене перед учителькою, а то боком вийде тобі мій хліб!
Я загадала щось їй помножити та поділити, а тоді взяла ілюстровану «Історію пророків». Погортала й натрапила на оповідь про Ісуса та охрещення. Гайкануш нагородила мені казна-чого. Я трохи виправила її, бо наслухалася про це вдосталь ще в пансіоні, і дещо розповіла сама.
Хаджі-калфа слухав, аж очі йому розширилися від подиву, а що на голові чуба не було, то зате брови дибом стали. Те, що я розумілася на християнстві, здалося йому дивом. Він хрестився й примовляв:
— Що ж це таке?! Мусульманка знається на моїй вірі краще, аніж священики. Я гадав, що ти звичайна вчителька, а ти, виявляється, людина вчена, тобі руки треба цілувати!
І Хаджі-калфа почав штовхати в потилицю свою товстелезну жінку, котрій важче було зрушити з місця, аніж баржі одійти від пристані, щоб підступила до мене, і наказав: