— Поцілуй це дитя за мене в саме чоло, чуєш!
Неборака ще відносив себе до чоловіків і тому церемонію цілування переклав на жінку.
З цього дня Хаджі-калфа заповзявся вихваляти мене, яка то я вчена-. Навіть безробітні, котрі збиралися в кав’ярні нашого готелю, збігалися, щоб поглянути на мене, коли я проходила попід вікнами.
— Хаджі-калфо, облиште, будь-ласка. Нащо ви мене хвалите всім, — спробувала була я розгніватися, але старий не вгавав:
— Я навмисне роблю це. Хай і начальство почує, може, хоч соромно їм буде!
Знайомство з родиною Хаджі-калфи знадобилося мені ще й з іншого боку. Неврік-ханим була родом із Сама-ті, а тому чудово варила варення та зацукровувала садовину. Ця наука, либонь, корисніша, аніж моє знання «Історії пророків». Без мороки й до того ж безкоштовно я вчилася у неї, як готувати варення і записувала все в той записник, де вже мала рецепти страв, що їх навчила мене варити моя Гюльмісаль. Тепер вже треба самій дбати, щоб було що смачного попоїсти.
Та дарма, аллах милостивий, може, і в мене буде маленька хатинка, коли справи мої вже підуть на краще. Тоді я заведу й собі судничок, для самого тільки варення. Застелю скрізь, як це в хаті у Хаджі-калфи, помережаним папером, понаставляю на поличках різнокольорових баночок, які так і блищатимуть, мов перли, або бурштин, чи яхонт. А як добре, нікого не питаючись, поласувати варенням, коли тобі заманеться. І не треба підкрадатися до буфета. І аллах тоді не пошле тобі хвороби.
А серед червоних, жовтих, білих баночок не буде тільки зеленої.
Так, Кямране, коли мені ще й на думку не спадало ненавидіти тебе, я вже й тоді не зносила твоїх очей, їхній зелений колір сповнював мене таємним злом. Я все пам’ятаю.
З самісінького початку й дотепер вони ненавиділи мене, Кямране, твої зелені очі. Мені ще не було дванадцяти літ, як почалася ця ненависть. Ти й сам ще не забув цього, звичайно. Так, я засипала їх тобі жменями піску. Ти гадав, що то дитячі пустощі? О, ні, я хотіла, щоб їм щеміло, отим очам, в котрих хвилює хитрість, ніби водорослі в морі, коли сонце сипле туди проміння.
Знову я повертаюся в минуле. А моя мета — писати тільки про сьогоденне. На чому ж я зупинилася? Ага, Хаджі-калфа інакше дивився на те, що я, мов дитина, сьогодні розвеселилася. Просто на мене вплинуло сонце, яке не світило вже кілька днів, а він подумав, що я маю якусь гарну звістку й почав мене діймати, що та як. А хіба ж можна, щоб якась звістка, що стосувалася б мене, була відома спершу мені, а вже потім йому? Скоро вже, мабуть, і про час, коли мені треба обідати чи лягати спати, я дізнаватимуся в цього дивовижного служника готелю.
— Ну ж бо, не вередуй, — не вгавав він, — а скажи. Не будеш же ти, ні сіло ні впало, весь час реготатися. Щось гарне є?
Мені захотілося показати йому, що маю вуха гостріші, ніж він, отож я загадково усміхнулася, моргнула йому й серйозно додала:
— А хтозна, може, це така таємниця, якої всім не можна розповідати.
А сонце було таке чудове, що я, намагаючись запам’ятати дорогу т'а не заблудитися, перебігла містком повз готель і побігла на пагорбок, яким милувалася з вікна. Потім перетнула леваду й чагарник і перейшла другий міст. Я бігала б іще, та зрозуміла, що може бути небезпека куди страшніша, ніж можливість заблудити. Хоч на мені була чадра й чаршаф, який надавав мені вигляду статечної ханим, за мною вже пленталися якісь підозріливі чоловіки й навіть спробували були забалакати.
Я згадала поради Хаджі-калфи, злякалася й повернулася назад.
Хоч я й знала, що секретар із відділу освіти, підв’язаний кушаком, знову зустріне мене словами: «А зі Стамбула, гемшіре-хаиим, ще нічого немає», — та все-таки я звикла, вийшовши на вулицю, заходити до нього.
На сходах мені стрівся служник з відділу освіти.
— Як добре, що ви прийшли, ходжаним, — сказав він, — бей якраз вас шукає. Я вже мав іти в готель.
Беєм він називав завідувача відділом освіти. Диво, та й годі!
Завідувач сидів за письмовим столом, накритим червоним сукном. Він був, як завжди, в задумі. Очі в нього були заплющені, руки обвисли, а гудзики на комірці розстебнулися. Здавалося, завідувача навіки зморила втома, і він поклав собі тепер спочивати. Та ось він побачив мене, позіхнув, потягнувся й поволі почав:
— Ханим, ми ще не отримали відповіді з міністерства освіти. Не відаю, яка буде їхня воля. Але гадаю, що Гу-ріє-ханим, як учительці з досвідом, нададуть перевагу. Якщо відповідь буде не на вашу користь, то ви опинитеся в скрутному становищі. А я зараз знайшов один вихід. За дві години ходи є село Зейнілер. Клімат, вода там чудові, мальовнича природа, люди — чесні й порядні, та й узагалі райський куточок. Школа там на утриманні вакифу [39]. Минулого року ми теж пішли на самопожертву й підремонтували школу, тепер вона — як нова.