Нарешті ми зупинилися перед високим парканом з червоними ворітьми. Село здалося мені спершу зовсім чорним, а тому я здивувалася до краю, побачивши ці червоні ворота.
Мухтар почав грюкати кулаком, від чого ворота так тряслися, наче мали ось-ось упасти.
— Хатіджіе-ханим, мабуть, стала до вечірнього намазу. Зачекаймо трохи, — сказав він урешті.
Візник не мав часу чекати й тому, поскладавши мої речі біля воріт, попрощався й пішов. Мухтар підіслав собі абу й умостився на землі, а я сіла на валізку. Почалася розмова.
Я дізналася, що Хатідже-ханим дуже богобоязлива жінка й належить до секти дервішів. Доглядає сільських хворих, читає «Мевлют»[42], напуває перед смертю святою водою, обмиває небіжчиць й закутує їх у саван.
Очевидно, мухтар вчився в медресе й тепер хоче при нагоді дати мені кілька настанов. Він не був проти нової школи, тільки погано, що тепер зовсім забули про коран. У Зейнілер було вже кілька вчительок, але жодна з них не знала добре корана та ільмігалю[43].
Мухтар, без сумніву, був задоволений Хатідже-ханим, і я зрозуміла, що коли доручу цій богобоязливій, цнотливій, розумній і праведній жінці навчати дітей корану та їльмігалю, а собі візьму решту предметів, то все село буде задоволене.
Я слухала ці настанови, поки не почулося поза парканом постукування дерев’яних виступців. Ми з мухтаром встали. Загриміла засувка, й грубий голос запитав:
— Хто там?
— Свої, Хатідже-ханим. З міста приїхала вчителька.
Хатідже-ханим була стара жінка, років сімдесяти,
трохи згорблена. Вона мала велику голову й мужнє обличчя. Пофарбовані хною коси ховалися під зеленим запинальцем. На плечі стара накинула єльдірме [44], схоже на ту одіж, що носять богослови.
Шкіра на її обличчі була мов вичинена, і на її темному тлі з-поміж кругів на диво молодо блищали очі й надзвичайно білі зуби.
Намагаючись роздивитися під чадрою моє обличчя, вона сказала:
— Просимо до нашої хати, ходжаним, заходьте, будь ласка!
Обіпершись рукою об ворітницю й не переступаючи порога, наче їй було заборонено виходити на вулицю, Хатідже-ханим взяла моє майно й повела мене з собою, зачинивши ворота на засувку.
Ми перейшли сад, і я побачила школу, відремонтовану самопожертвою завідувача «відділом освіти. Школа аж ніяк не відрізнялася од сільських хатинок, ото тільки що дошки, понабивані на стовпи, щоб вийшла якась шкільна кімната, ще не встигли почорніти.
Я хотіла була вже увійти в двері, як Хатідже-ханим ухопила мене за руку.
— А стривай-но, дочко.
Я навіть злякалася.
Вона ж прошепотіла якусь молитву й сказала:
— Тепер, дочко, промов «бесмеле» [45] й ступай спершу правою ногою.
На нижньому поверсі було темно — мов у кам’яниці. Стара, тримаючи мене за руку, повела кам’яними сінцями на сходи, такі старі, що сходинки аж вгиналися. На верхньому поверсі я побачила маленьку убогу комірчину, а далі вже й величезну кімнату зі щільно зачиненими віконницями. Це була та гарна квартира для викладача, якою так швидко похвалився завідувач відділом освіти.
Хатідже-ханим поставила мою валізку додолу, потім витягла із старої печі в кутку лампу й засвітила її.
— У цьому році тут ніхто не жив, і тому стільки пилюки, — сказала вона. — Та вже вранці я, слава аллаху, приберу.
Хатідже-ханим у цій школі вже давно вчителює, а тому у вілайєтському відділі освіти стару пожаліли й не вигнали на вулицю навіть після шкільної реформи. Вона тут отримувала двісті курушів і була учителька і прибиральниця. На кінець розповіді вона додала, що робитиме все, як я наказуватиму.
Я зрозуміла, що бідна жінка боїться мене. Як-не-як, я була її начальниця. Я пояснила їй, що не хочу нікому завдавати лиха, й почала оглядати кімнату.
Стара, витерта шпалера звисала зі стін, мов лахміття. Чорна дерев’яна стеля відлигла від дощів і увігнулася, у кутку біля напіврозваленої обідраної печі стояло якесь кособоке ліжко. Отже, тут я маю жити. Мені здалося, що я впала в погріб, де від браку повітря стискаються груди, а руки й ноги клякнуть від холоду.
— Хатідже-ханим, допоможіть мені, люба, відчинити вікно. Сама я, мабуть, не зможу.
Стара жінка й сама б не дозволила мені щось робити, Трохи пововтузившись, вона відчинила одразу віконницю. Я глянула на шибки, і в мене коси стали дибом. За вікном був цвинтар. Сонце вже майже сіло за горою і вчервонило верхів’я кипарисів. Між ними рядами стояло надмогильне каміння, та ще ледь поодаль, в болоті, блищала в очереті вода.