Я почула, як тяжко зітхнула стара жінка:
— Людина ще за життя повинна звикати, дочко.,* Усі там будемо.
Чи вона це сказала так, а чи, може, хотіла заспокоїти мене, помітивши, як налякало мене це місце. Я трохи підбадьорила себе. Треба бути хороброю. Прибравши веселого вигляду, я промовила якомога байдуже:
— Отже, тут цвинтар? А я й не знала…
— Так. Це давній цвинтар. Тепер уже ховають в іншому місці, а тут ніби історичне місце. Треба піти запалити біля могили Зейні-баба світильник, я зараз повернуся.
— А хто такий Зейні-баба?
— Праведник, хай сподобить його аллах навіки. Лежить він під отим кипарисом.
Хатідже-ханим почала молитву й подалася до порога. Досі я не знала, що в мені живе отакий страх. Стало чомусь боязко лишатися в цій непривітній кімнаті, повітря якої вже було просякнуте кипарисовим запахом,
Я метнулася за старою:
— Можна й мені з вами?
— Ходи, дочко, так навіть краще. Це добре, що ти, тільки приїхала, а вже йдеш до праведного Зейні-баба,
Через внутрішні ворота школи ми вийшли на цвинтар й почали ходити поміж надмогильним камінням.
Тітки водили мене іноді на рамазан або на проводи на наш родинний цвинтар в Ейюпі. Але тільки тепер, на цьому темному цвинтарі Зейнілер, я уперше в житті відчула, що смерть страшна.
Надмогильне каміння тут також було інакше. Воно стояло тут рівно, мов ряди вояків: високе, гладенько зчесане вгорі й геть чорне. Щось прочитати було неможливо. Тільки де-не-де мені вдавалося прочитати «аллах»!
В дитинстві я чула одну казку. Не знаю, де це було, тільки десь за високими горами давно-давно ішло військо, щоб викрасти юного султана. Удень вояки ховалися по печерах, а вночі йшли. Щоб ніхто їх не помітив, вони закутувалися в чорні киреї. Вже кілька місяців були вони в дорозі і вже тієї ночі, коли вони мали захопити місто, аллах пожалів юного султана й перетворив тих вояків, що хотіли напасти темної ночі, на чорне каміння.
Я дивилася на ряди цих надмогильних обелісків і згадувала стару казку.
«А що, коли це якраз ота казкова країна, де вояки в чорних киреях перетворилися на каміння?» — промайнуло мені в голові.
— Хто вони, ці зейнілер [46], Хатідже-ханим?
— Я теж не знаю. Колись їм належало все село, а тепер від них не лишилося нічого, окрім мінарета. Це були доброчинні люди, хай аллах сподобить їх навіки, а головним був, звичайно, Зейні-баба. Сюди приносили хворих, таких, що вже ніхто не міг вилікувати. Я сама знаю одну жінку, вона була спаралізована. Сюди її принесли на руках, а додому вона пішла своїми ногами.
Вже аж на краю цвинтаря під височезним кипарисом стояла могильниця Зейні-баба. Щоночі Хатідже-ханим запалювала тут лампадки. Одну — на кипарисовій гілці, другу — біля дверей могильниці, а третю — в могильниці.
Всередині була яма, присипана землею. Кажуть, що в ній сім років жив пустинником Зейні-баба, не бачивши сонця. А коли помер, то ніхто не посмів доторкатися його святого тіла, і побудували тоді над ним могильницю.
Хатідже-ханим запалила дві лампади й показала мені кілька сходинок, що вели до ями:
— Ходи, дочко, за мною.
Я не наважувалася.
— Ходи, дочко, — ще раз сказала стара. — Коли вже прийшла сюди, то гріх не провідати. А коли в тебе є якесь бажання, попроси Зейні-баба, і воно збудеться.
Я почала заходити, а серце калатало, мов у спійманої пташки. Якби мертві могли щось відчувати в своїх могилах, то, мабуть, зрозуміли б мене. В груди вдарив запах сирої, холодної землі.
Домовина святого Зейні-баба була оцинкована й пофарбована в зелене. Хатідже-ханим розповіла, що він усе життя жив у злиднях та самопокуті й не хотів, щоб по смерті його закутували в пишні, гаптовані шовком шати. Якщо хто й приносив сюди багате ткання, то воно за тиждень згнивало й перетворювалося на лахміття.
Стара шепотіла молитву й підливала в лампадку, котра стояла в головах домовини, олії.
— Коли комусь у селі надходить час смерті, Азраїл [47] провідує спочатку святого Зейні-баба, і тоді лампадка гасне. А тепер, дочко, попроси у Зейні-баба, щоб твоє бажання збулося.
У мене затремтіли коліна, так що я не могла стояти. Припавши гарячим чолом до холодної домовини, я шепотіла не губами, а швидше своїм ураженим серцем:
— Зейні-баба, мій рідний, я тільки мала дурна Чаликушу. Я не знаю, як з тобою розмовляти, як тебе благати. Даруй мені, що я не навчилася чомусь такому, що могло б тобі сподобатися. Ти сім років жив тут без сонця. Може, й ти утік сюди від нещирого люду, від жорстокості. Святий отче мій, я хочу попросити в тебе щось велике. За сім літ і в тебе були хвилини, коли ти сумував за сонцем, за вітром. Пошли й мені того ангела терплячості, котрий у ті гіркі хвилини допомагав тобі знести біль. І я хочу пережити своє випробування без сліз і стогону.