Вони тужили, а в мене перед очима поставали картини жалобного погребання.
Діти й справді любили погратися в похорон. Влаштовували вони це переважно під час довгої перерви на обід.
Гра скидалася на театральну виставу. Головні актори були Гафиз Нурі та арабчик Джафер-ага.
Джафер-ага захворів. Сходяться дівчатка, читають гуртом коран, напувають свяченою водою. Аж ось хворий пускає під лоба очі, доручає всевишньому свою душу, а дівчатка голосять і підв’язують хусткою небіжчику бороду. Потім кладуть його на тенешір і обмивають.
Дошку, виламану з паркана, вони обпинали зеленими хустками й виходила домовина, що на диво схожа була на справжнісіньку труну.
Мене аж морозило, коли Гафиз Нурі проймаючим голосом зловісника сповіщав про похорон, закликав до молитви і сам ставав до жалобного намазу.
Біля могили ж він починав чинити розлучення небіжчика із вдовою й вигукував:
— Агей, Зехра, Джаферова вдово!
Це мені навіть снилося ночами.
В цьому селі людина завжди відчуває запах смерті, та вночі особливо, адже кожна година тоді спливає довго-довго…
І так тяжко гнати страхітливі привиддя…
Якоїсь ночі в горах почали вити шакали. Я налякалася й побігла вниз, до Хатідже-ханим, Та ледь я переступила поріг її комірчини, просякнутої запахом цвілі, як мене пройняв жах куди більший, ніж од завивання шакалів. Закутана з ніг до голови білим напиналом, стара сиділа на килимку, й, перебираючи чотки, хиталася, і глухим голосом шепотіла, мов у нестямі, молитву.
У мене в Зейнілер три любові. Перша — джерельце, яке тече під моїм вікном. Його вода не стає й на мить, вона — розвага моєї самоти, моя вірна посестра.
Друга любов — маленький Вегбі, отой пустун, котрий, як ще в класі була султаншею Хатідже-ханим, весь час карався у скрині. Я дуже полюбила цього пустуна, що так відрізнявся од своїх однолітків. Він так смішно вимовляв м’яке «к», геть як «ч».
Якось у саду він пильно-пильно подивився мені в очі,
— Ти чого дивишся, Вегбі, га?
Він, анітрохи не знітившись, одказав:
— Ти дуже вродлива. Ходи-но, візьму тебе старшому братові, будеш нашою невісткою. Брат купуватиме тобі пабучі [53], ентарі [54], гребінці…
Славний хлопець, цей Вегбі, дуже мені до вподоби, тільки ж ніяк не хоче шануватися. Навіть коли я розгнівана, смикаю його за вухо, він і на це не зважає. Може, тому я його й люблю.
Та коли вже він заговорив до мене запанібрата, я насупилася:
— Хлопче, хіба можна говорити таке вчительці? Скажеш іще комусь, то язика тобі одірвуть.
Малий відповів весело, наче йому стало смішно, що я така наївна:
— А дзуськи! Хіба я іншим таке скажу.
Боже, яке ж тільки розумне це сільське хлоп’я.
— Я називатиму тебе стамбульською нареченою, носитиму каштани, а брат подарує тобі низку золотих дукачів, — вів малий спокійнісінько далі.
— А що, у вас немає ще невістки?
— Є… Але ми нашу чорну невістку віддамо чабанові.
— А хто ж твій брат?
— Жандарм.
— А що роблять жандарми?
Вегбі подумав, почухав голову й одказав:
— Гавурів[55] ріжуть.
Мені подобається, що Вегбі гордий і незалежний, а вже голову дере, мов дорослий парубок. Коли я на уроці виправлю його, він сердиться й ніяк не хоче сказати правильно. Коли ж я наполягаю, він зневажливо дивиться мені в лице й каже:
— Ти ж тільки жінка. Де вже тобі з твоїм розумом…
А третя моя любов — одна сирітка.
Якось, здається, вже на п’ятий день мого вчителювання, я озирнула клас, і моє серце бентежно тенькнуло. На останній парті сиділа дівчинка з вродливим ясним обличчям, довкола якого кучерявилося русяве, майже золотаве волосся. Вона усміхнулася мені, і я побачила низку білих перлів.
Звідкіля взялося це ангелятко? Хто це?
— А ходи-но сюди! — поманила я дівчинку пальцем.
Вона, мов пташка, легенько зіскочила додолу і, підстрибуючи, так самісінько, як я в пансіоні, підбігла до мене.
Бідне пташенятко, убоге-убоге. Босоноге, закошлана кіска, крізь дірки старої запраної сукенки проглядала ніжна біла шкіра.
Я взяла її маленькі руки й сказала:
— Глянь-но мені в очі.
Вона боязко звела на мене погляд ясних синіх очей, відтінених довгими віями.
Я зазнала в Зейнілер таких мук, що вже ніяке страждання не примусило б мене заплакати. Але тепер мені довелося докласти зусилля, щоб не розплакатися від пильного погляду цих чарівливих очей напівголої дитини, від усмішки червоних вуст, між якими блищала низка білих перлів.
Я погладила дівчинку по щоці й запитала: