Три дні тому приходить до мене мухтариха й переказує вітання од свого чоловіка. «Коли я, — каже, — побачив учительку вперше, то вона мені не сподобалася. А вона ж непогана дівчина. Керує школою добре. Одне слово, ханим як ханцм». Коли щось треба буде, то можна до нього звертатися одразу.
Я, звичайно, подякувала за ласку.
У селі є ще одна поважна особа, котра мене дуже вподобала й тепер ходить до мене в гості, та ще й часто-густо. Це сільська повитуха Назіфе Молла. Через те що вона не звалася ані Зехра, ані Айше, я зрозуміла: баба не тутешня. Та ще ж і те, що стара дуже любила побалакати.
Я не наважуся її про щось запитати, щоб не подумали, що я ласа на плітки. Але баба сама приносить мені всі найсмішніші новини. До речі, їй не бракує і глузду, й навіть витонченості. Наприклад, якось вона розговорилася про матір Мунісе. У хаті ми були самі, але баба,
наче боялася, щоб хто не підслухав, зашепотіла мені на вухо. Співчутливо й поблажливо говорила вона про ту жінку. А потім похитала головою й додала:
— Винний чоловік її… Йому б попом бути… Це він мав би спокутувати гріхи. Тільки, дочко, на бога, нікому не кажи ж, що я тобі розповіла, Бо тут камінням заб’ють людину.
Ебе-ханим [57] має сина. Він у неї гафіз[58]. Зараз він поїхав у містечко Б. збирати джер [59]. Мабуть, має зиск, бо ще й досі не повернувся. Цього року, як аллах сподобить, баба свого гафіза оженить. Вона тільки й шукала нагоди, щоб похвалити сина, підморгуючи мені при цьому багатозначно, мовляв, є надія, є… Отже, коли я дотримаюсь деяких умовностей та обмежень, мені судитиметься щастя стати дружиною гафіза-ефенді.
Словом, ця баба мене добре-таки тішить.
Сьогодні вранці вона прийшла знову й запитала, чи вмію я читати «Мевлют». Виявляється, в селі незабаром весілля, а замість музик тут читають «Мевлют».
Я, щоб не засміятися, прикусила собі губу!
— Та читати я вмію, але ж хіба з моїм голосом, ебе-ханим…
Повитуха засмутилася, бо якась із вчительок, що були до мене, заробляла цим добрі гроші.
Насправді ж, мета цього візиту була інша. Заміж виходила убога дівчина, й сусіди задумали зібрати їй трохи посагу: хоча б посуд та постіль. Від мене ж вони хотіли мати якесь старе ентарі. Бо й дівчина була мені не з чужих — з моїх таки ж школярок.
Я страшенно здивувалася, коли почула про це.
— Ебе-ханим, адже серед моїх школярок немає жодної, щоб була на виданні. Найстаршій дванадцять років.
Назіфе Молла засміялася:
— Боже мій, дочко, хіба це мало — дванадцять років? Коли я виходила заміж, мені було п’ятнадцять. Всі казали, що я засиділася вдома. Тепер, правда, старих законів немає, але що ж робити, не йти ж сироті попідтинню. У нас чабан є, ІМегмет, за нього віддаємо. Хоч шматок хліба буде сироті…
— Хто ж ця дівчина, ебе-ханим?
— Зехра.
У моєму класі було сім чи вісім Зехр, хіба всіх пам’ятатимеш. Та коли повитуха пояснила, про кого йдеться, я отетеріла. Адже дівчинка, з якою одружувався чабан Мегмет, — хвора. Це був різновид божевілля. Та й так це дивне створіння було страшне, такої й вві сні перелякаєшся. Якесь шорстке, наче з терну, волосся, ніби ви-фарбуване хною, безбарвне, немов свічка, обличчя, на ньому такого самого невиразного кольору ластовиння, та ще вирячкуваті очі, що перелякано позирали спідлоба. Першого ж разу я побачила, що дівчинка хворіє. У класі вона зовсім не розмовляла й лише, коли їй хотілося щось запитати або ж треба було читати, тоді Зехра починала кричати жахливим голосом.
Мене дивувало тільки те, що рахувати чи вчити щось напам’ять вона могла ліпше за всіх.
В саду вона теж ставала десь осторонь й не брала участі в таких любих дітям ігрищах у поминки та похорон.
В неї була своя забавка. Зехра час від часу згадувала про неї, чим лякала мене дужче, ніж усі оті ігри дітей. Зехра зупинялася зненацька десь посеред саду й починала прислухатися, здавалося, до якогось небесного голосу, потім у неї вирячувалися очі і вона починала пихкати, мов самовар, від чого з рота виривалися якісь звуки. По тому наступав екзальтований стан. Руді коси ставали дибом, на губах збивалася піна, і дівчинка починала крутитися. Це, без сумніву, була гра, тільки мене чомусь мов морозом обсипало від того видива.
Тепер, коли ебе-ханим розповіла про весілля, я подумала: «Бідний Мегмет! А що, як першої ж весільної ночі на дівчину найде натхнення, і вона покаже йому свою забавку!..»
Коли повитуха пішла, я кинулася пороти якусь стару одіж та шити Зехрі весільну сукню. Що діяти? Треба ж наречену трохи причепурити, щоб Мегмет не втік від неї хоч першої ночі.