Тепер я знову помирилася з життям. І люблю його знову. Кямране, ти повбивав того вечора бідних крихіток, вони поховані в моєму серці. Але тепер у мене вже нема такої ненависті. Мені обов’язково хочеться кинутися комусь на шию, цілувати його, тиснути в обіймах. Мухтарові-ефенді загрожувало те саме, але я стрималася й поцілувала йому тільки зморшкувату руку.
За дві години мухтар привів до мене в школу батька Мунісе. Я уявляла його іншою людиною — страшною, з жорстоким непривабливим обличчям, насправді ж це був невеличкий, хворобливий, безталанний чоловічок..
Він розповів мені, що сам теж із Стамбула, та вже ось сорок років, як не був на батьківщині. Навіть невпевнено, ніби який давній сон, згадував він Сарифе, Аксарай.
Він погоджувався віддати мені Мунісе, та, мабуть, нелегко було йому це робити. Я ж пообіцяла, що його дитині в мене нічого не бракуватиме, та він, врешті, сам все бачитиме.
Мені здається, що насуплена Зейнілерська школа ще не бачила такого свята, яке судилося їй сьогодні. Я впевнена в цьому. Од радощів ми з Мунісе не знаходили місця, нам було-тісно в цій халупі. Зверху теж чути було щебетання — то наш сміх розбудив горобців, що мостилися попід дахом.
За кілька годин Мунісе вже мала вигляд панночки. У мене була сукня з малинової фланелі, якої я вже не носила. Отож взяла й переробила на Мунісе. Вийшло навіть кокетливо. Мунісе стала схожа на, як би його краще сказати… на цукерку з лікером, що так і тане в роті.
Сніг все ще падав, хоч і не такий, як день тому. Надвечір я взяла малу за руку й повела в сад. Серед надмогильного каміння ми влаштували гонитву та бій сніговими кулями. Наші пустощі тривали, аж поки не вийшла з лампадками Хатідже-ханим. Вона йшла до Зейні-баба, та наша радість торкнулася і її суворого обличчя. Стара усміхнулася й лагідно сказала:
— Ідіть в хату! Застудитеся та похворієте ще…
Застудимося? Як можна застудитися, в серці у тебе палає не одне сонце, а мільйон?..
Цього вечора небо здалося мені деревом, що гіллям своїм сягає заходу й сходу… Велетенським жасминовим деревом, яке помалу гойдається й осипає нас білими пелюстками.
— Зейнілер, ЗО грудня
Ми з Мунісе тепер нерозлийвода… Ця мала заповнює тепер усе моє дозвілля. Мені хочеться навчити її всьому тому, що сама знаю. Отож дві години на день ми вчимо французьку. Вряди-годи вчу її танцювати, позачинявши,
звичайно, двері та віконниці. Адже як про це дізнаються в селі, то нас камінням закидають…
Іноді я сміюся з самої себе: Чаликушу, ти хочеш навчити Мунісе усьому. Та гляди, аби вона не стала в тебе як Мірат у Хаджі-калфи.
Але моє бідне сільське дитя швидше скидається на шляхетну панночку. В кожному її слові, в кожному русі стільки витонченої краси. Спочатку я дивувалася, але потім зрозуміла, в чому справа. Либонь, мати Мунісе далеко не така, як її малюють тут селяни.
Дівчинка вдячна мені безмежно. Буває, підходить до мене, бере мої руки й підносить їх до свого личка, до губ. Я ловлю ті крихітні рученята й сама починаю цілувати їй кожну пучечку. Бідна дитина гадає, що заради неї я пішла на жертву, а не знає того: завдячувати повинна їй я.
Це дитя несподівано таке, буває, скаже…
На другий день після того, як вона перейшла до мене, я сказала:
— Мунісе, коли хочеш, називай мене мамою.
Вона лагідно усміхнулася й глянула мені в очії
— А хіба так можна?
— А чому ж ні?
— Ти ж іще й сама маленька, як же я тебе мамою називатиму?
Ішлося про мою гідність, отже, я взяла й посварилася на неї пальцем:
— Ах ти шайтаненя! Хіба ж я маленька? Я вже жінка, мені двадцять років!
Мунісе затисла краєчок язика зубами й мовчки засміялася.
— А що ж, ні? Я вже велика, я жінка вже!
Вона ж підібрала губи, наче молодиця, й відповіла:
— На скільки ти вже старша там, абаджим [62]. Трошки більше, як на десять років.
Я не втрималася й зареготала. Вона ж, підбадьорена цим, хоча й дещо знічено, додала:
— Ти ще станеш нареченою, абаджим. Я позаплітаю твої коси золотою ниткою. А він, такий самий, вродливий, як і ти…
Я хутко затисла їй рукою рота:
— Якщо ти ще колись скажеш щось подібне, то я тобі рота зашию.
Моя крихітка полюбляє вбиратися та кокетувати. Я не любила манірних дівчат, але тепер мене тішить, коли Мунісе чепуриться перед люстерком, усміхаючись собі дещо навіть самозакохано. Вчора ж я упіймала її, коли вона чорним паленим сірником малювала собі брівки. Де вона цьому навчилася? Поки що не страшно, але що буде потім, за кілька років, коли вона стане на виданні й полюбить когось? Я ледь подумала про це й одразу розхвилювалася. Так непокояться матері, хоча одночасно й радіють.