За п’ять хвилин старий лікар загримкотів своїми чоботиськами по сходах, аж вони заходили ходором, й звернувся до мене:
— Ханим-ефенді, у нас, як бачите, поранений. Небезпеки ніякої немає, але потрібен догляд. Мені треба вже їхати. А йому треба робити перев’язки. Ось тільки щоб кров не заразити. Тутешні люди не дуже вірять лікарям, швидше по знахаря біжать. Візьмуть та й прикладуть до рани якоїсь гнилятини. Ви ж освічена, і я тільки трохи поясню вам дещо. Доглядатимете його, поки не встане на ноги. Не знаю лишень, чи витримаєте?
— Витримаю, пане лікарю. У мене міцні нерви. Та й не боюся нічого.
Лікар здивовано підняв голову:
— А відкрий-но обличчя, побачимо, яка ти!
Він розмовляв запанібрата, але в його словах чулася незвичайна щирість. І я без будь-якої манірності відхилила пече [63] й навіть трошки усміхнулася.
Лікар сплеснув руками. На його обличчі був лише комічний подив.
— Що ти робиш в цьому селі? — зареготався він.
Тепер вже я здивувалася. Може, він мене знає? Можливо, тоді треба все повернути на жарт… Але у нього таке перейняте щирістю лице, що не можна не повірити.
— Лікарю, гадаю, ви не почнете запевняти, ніби знаєте мене?
— Саме тебе — ні, але приналежних до вашого різновиду знаю, На жаль, кількість його на землі все меншає.
— Це не мамонти, ефенді?
Мій потяг до пустування раптом вирвався з мене, адже цілих п’ять місяців я стримувала його. Сестра Алексі завжди казала, що мені не можна давати спуску, бо я зразу ж починаю бешкетувати, шаленіти, перекривляти, одне слово, поводитися, мов дитя.
Але лікар недаремне видався мені щирою розумною людиною. Він знову зареготався й промовив:
— Та хіба ж таку милу, веселу й ніжну істоту, як ти, можна порівнювати з гидомирними й здоровезними предками сучасних слонів?! Я ще долучу й епітет «вродлива», бо вже старий і маю право назвати тебе так. А зараз, вродлива й гречна дитино, розповідай, як ти сюди попала? -
За голосним реготом та не завше м’якими словами провінційного військового лікаря можна було почути ледь помітне співчуття.
Я, намагаючись відповідати серйозно, сказала:
— Пане лікарю, я ж вчителька. Хотіла прислужитися цій справі, і мене прислали сюди. А мені байдуже, працювати скрізь можна.
Я говорила, а він пильно дивився мені в очі:
— Отже, ти приїхала тільки на те, щоб прислужитися справі освіти? Тільки так? Заради сільських дітей?
— Атож, я склала собі таку мету.
— В такому віці й з такою зовнішністю? Кажи вже правду… А глянь на мене. Ось так… Гадаєш, я так тобі й повірю!
Веселі, привітні очі лікаря, оточені білявими віями, дивилися з-поміж повних щік дещо насмішкувато й, здавалося, читали все, що я носила в серці.
— Ба ні, дочко, не це привело тебе сюди. І не пошуки шматка хліба. Ти хочеш усе приховати, а я через це краще бачу. Звичайно, скільки б я не питав тебе про те, де живе твоя родина, з якої ти сім’ї та все інше, ти не скажеш мені нічого. Бачиш, я все знаю. Тут якась таємниця, але я й не думаю її розплутувати. Мені досить дрібнички.
Ми обоє замовкли.
Старий лікар щось міркував, а потім промовив:
— А чи не дозволиш ти, щоб я зробив тобі одну невеличку послугу. Я міг би влаштувати тебе на кращу посаду. У мене є деякі зв’язки в міністерстві освіти.
— Ні, я вам дуже дякую, але й цим місцем я задоволена.
Лікар знову усміхнувся, знизав плечима й жартома сказав:
— Дуже добре! Дуже-дуже добре! Тільки ж треба знати, що самопожертва — це не так просто, як ти гадаєш! Буде скрутно — напиши мені кілька рядків. Я залишу тобі адресу. Не бійся, я щиро хочу допомогти…
— Дякую…
— Ну гаразд… Що ж, почнімо цю справу, я поясню, що треба робити.
Він одчинив двері сусідньої кімнати. На кривобокому ліжку лежав поранений, накритий солдатським плащем.
— Як почуваєшся, Молла, трохи краще? — запитав його лікар.
Солдат відкинув плаща й спробував був повернутися.
— Не треба, лежи. Що болить?
— Нічого, дякую. Ось тільки вилицю зводить..
Лікар засміявся:
— Любі мої ведмеді! Вилицею називають чашечку на коліні. Чи, може, гадають, що шлунок десь на п’яті. Та хай хто стане їм на шляху, то й стежки не знайде. Гаразд, Молла, заживе. Дякувати аллаху, що хоч не пішла куля ліворуч… Ти думав за тиждень на ноги стати? Ба ні… Хоча, може, як тут полежиш, то й устанеш. Тут добре. Тільки гляди, роби все, що загадуватиме оця дівчина. Зрозумів? Тепер вона твоя лікарка й перев’язуватиме тебе теж вона. Поводься чемно, та не пий тутешні ліки чи ще якусь гидоту. Бо приїду, то, аллахом присягаюся, поріжу твою ногу на куски.