Лікар почав розмотувати бинти. Коли він торкався ран, солдат стогнав.
— Цить мені! — бурчав лікар. — А ще мужчина… І не соромно? Он яку бороду та вуса одпустив, а кричиш при дитині. Хіба це рана? Аби я знав, що мені стрінеться така сестра-жалібниця, навмисне заподіяв би собі щось…
За годину лікар та бородатий капітан поїхали з села.
Здавалося б, що там, ще одна звичайнісінька зустріч в житті, чи не так? Та не пам’ятаю, щоб іще коли якась отака коротенька зустріч з людьми лишала мені таке незабутнє враження.
Зейнілер, 24 лютого
Кажуть, що цього року весна буде рання. Вже ось цілий тиждень ясна година й таке сонце!.. Аби не сніг на горах, то можна було б подумати, що вже травень.
Сьогодні п’ятниця. Після обіду я почала малювати водяними фарбами портрет Мунісе, та постукали в двері — й на порозі стала Хатідже-ханим. В неї трусилися ноги, напинальце спало на шию. Такої схвильованої й занепокоєної я її ще не бачила.
— Ходжаним, там прийшли два ефенді. Один начебто завідувач відділу освіти, приїхав перевіряти. Ходи швидше. Я хвилююся й розмовляти з ними не можу.
Я похапцем напнула чаршафа й посміхнулася. Неймовірно! Сюди завітав шах ледацюг… Та він же у себе в кабінеті пальцем не поворухне.
Унизу, біля класної кімнати, стояло двоє чоловіків — один дуже високий, а другий — малий. Поки я роздивлялася, малий підійшов до мене. В сутінках я добре й не розглянула його, тільки помітила, що він з моноклем.
— Пані вчителько? Приємно познайомитися. Я Решіт Назим, завідувач відділу освіти. Як тут темно… Не школа, а хлів якийсь.
Я відчинила двері класної кімнати:
— Тут дещо видніше, ефендім.
Завідувач так поважно пройшовся, що було дивно бачити цю пихату ходу, притаманну такому маленькому тілу.
Він переступив поріг, зупинився й викинув угору обидві руки, наче починав промову:
— Мон шер[64], ти тільки глянь! Що за мізер[65], що за мізер… Треба тисячу очевидців, щоб хтось визнав, що це школа: Як тут не стати радикалом! Ось ти ще раз визнаєш, що я маю рацію, коли кажу: «Або все, або нічого!»
Тепер я розглянула їх уже краще. Новий завідувач відділу освіти, котрий на перший погляд видався мені хлопчаком, ще зовсім юним денді, був насправді голобо-родим чоловічком років п’ятдесяти. Він без угаву грав бровами, очима, за кожним словом його обличчя прибирало все іншого й іншого виразу.
Що ж стосується другого, то цей, навпаки, був сухорлявий мужчина з тоненькими вусиками, і такий високий, що аж горбився.
Завідувач знову повернувся до мене:
— Познайомтеся, будь ласка. Це мій товариш, Мюмтаз-бей, інженер з вілайєтського управління громадських справ.
— Ах, так… Дуже приємно… — сказала я, щоб не відповідати одним словом.
Завідувач ходив по класу, притупуючи ногами, наче хотів пересвідчитися, чи міцна підлога, а паличкою доторкався до парт і плакатів.
— Мій любий, у мене такі проекти. Я геть усе розвалю, а натомість побудую нові навчальні заклади. Світлі й чисті. І горе тому, хто не дасть мені коштів. Я приїхав сюди вже не з порожніми планами. Стамбульська преса, як артбатарея, готова до бою. Тільки один маленький сигнал і — бах!., бах!.. Почнеться страшне бомбардування. І я, ти розумієш, або впроваджу усі мої плани в дійсність, або ж полишу цю посаду!
Я не мала сумніву, що всі ці красиві слова говорилися тільки задля того, щоб приголомшити мене, нещасну сільську вчительку.
Решіт Назим поправив монокля й запитав:
— Скільки у вас дітей в класі?
— Тринадцять дівчаток і чотири хлопчики, ефенді.
— Школа на сімнадцять учнів. Дивна розкіш! Мюм-тазе, ти оглянеш усе приміщення?
— Нащо? Все й так видно.
Я помітила, що поки завідувач вів бесіду про свої грандіозні проекти, інженер все позирав у мій бік. Врешті ж промовив препоганою французькою мовою, мабуть, щоб я не второпала:
— Бога ради… Знайди якийсь привід, щоб учителька зняла пече. її личко аж сяє… Як вона сюди попала?
Завідувач так знітився, хоч прикинувся, ніби слова приятеля не дійняли його. Він одказав ще гіршою фран-цужчиною:
— Я тебе дуже прошу, ліюбий мій… Ми ж у школі. Будь серйознішим.
І він потягнув своє зморшкувате підборіддя, наче воно було з гуми, й замріявся. Врешті повернувся до мене рішуче й сказав:
— Ефендім, я закриваю цю школу.
— Нащо, бей-ефенді? — здивувалася я. — Щось сталося?
— Ефендім, дітей не можна навчати в такому гидотному приміщенні. Та й учнів мало. Поки в цьому вілайєті працюватиму я, всі мої зусилля будуть спрямовані на те, щоб більшість шкіл мала дешеві, але гарні, бездоганні з погляду гігієни й модерні, тобто сучасні приміщення. А тепер я хочу взяти деякі дані, прошу мені ска^ зати..*