— Та ти, дочко, ще сама дитина, — сказав він.
Мені ж уже набридло чути скрізь одне й те саме.
— Так ось, дочко, сьогодні ти працюєш, а завтра можеш — гоп! — і вискочити. Не дай боже тільки. Але утриматися на роботі важче, аніж її отримати. Отже, ти пильнуватимеш роботи. Мої вчительки мені — що дочки. У нас потрібно бути особливо статечним. А то була одна соромітниця, будь вона неладна, то я навіть завідувача відділу освіти не питав, а зразу з роботи прогнав, за двері!.. Чи не так, Шехназе-ханим, га? Чи ти заприсяглася мовчати, чи що?
Шехназе-ханим — це муавіне. Вона мала вигляд літньої хворобливої жінки. Перш ніж щось сказати, вона довго кашляла. Я помітила, що вона вже давно хоче устряти в розмову.
— Так, саме так і було, — роздратовано вигукнула вона, а потім, ніби боялася втратити нагоду висловитися, додала: — Гамали[73] не погоджуються менше як за два меджідіе. Що робити?
Реджеп-ефенді схопився на ноги, ніби йому затлілися підковані підбори, з яких уже йшла пара:
— Ви гляньте на цих триклятих, щоб їх дідько вхопив! Ось звалю на спину ношу й сам потягну! Отак і зроблю! Іди й скажи їм, що я такий причинний, що так і зроблю! — А потім знову повернувся до мене й сказав — Ти бачиш, що я зизоокий? Але присягаюся аллахом, я своїх очей і за тисячу лір не продам. Я ними як гляну, то глузд швидко дорогу знайде. Тобто я хочу сказати, що дівчина повинна мати розум, бути гречною
й вихованою. Мусить пильнувати роботи, а поза школою поводитися гідно, як це належить вчительці. Муавіне-ханим, ви сказали, що вже час на урок?
— Так, ефендім, студентки вже в аудиторіях.
— Ну ходи ж, дочко, я познайомлю тебе зі студентками. Тільки, бога ради, піди спочатку гарненько вмийся.
Директор, щоправда, знітився, коли це сказав, промовив якось тихо. Я ж розгубилася, невже ж у мене замур-зане обличчя?
Я глянула на муавіне-ханим, та на мене — обидві нічого не розуміли.
— У мене щось на обличчі, ефендім? — запитала я.
— Дочко, у жінок є природний непереборний потяг малюватися, але ж вчителька не має права заходити до класу з нафарбованим обличчям та помальованими очима. Сьогодні я зауважу тобі ще по-батьківському.
— Мюдір-ефенді, але ж я не малювалася. Та й узагалі я ще ніколи не вживала рум’янку.
Реджеп-ефенді недовірливо вдивлявся в моє обличчя й прибалакував:
— Що ти кажеш, га? Що ти кажеш?
Нарешті я зрозуміла в чому справа й, не втримавшись, засміялася.
— Мюдір-ефенді, мені й самій прикро за моє обличчя. Та що вчиниш, коли аллах так помазав, що й водою не змиєш.
Засміялася й Шехназе-ханим:
— Реджеп-ефенді, це власний рум’янок у ханим.
Наш сміх перекинувся й на директора. А сміявся він
зовсім не так, як інші. Ці «га-га-га» звучали в нього якось нарізно, мовби він їх так навмисне уривав, щоб навчити першокласників добре вимовляти звуки.
— Диво, та й годі… Отже, від аллаха… Аллах обдарував… Муавіне-ханим, чи ти бачила коли таке ясне обличчя? Дочко, може, тебе мати малою замість молока годувала трояндовим варенням? Гай-гай…
І все-таки Реджеп-ефенді видався мені славною людиною. У мене став гарний настрій.
Мюдір-ефенді одягнув свою ляту, яка ще парувала, і ми пішли в аудиторію.
Ще в коридорі через шибку я побачила своїх учениць. Боже мій, як їх багато. Я дуже переполошилася. Майже всі — такі як я, дорослі, й не менше як п’ятдесят. Я губилася під їхніми пильними поглядами. Якби директор
в ту мить вийшов, було б мені непереливки, бо я зовсім знітилася. На щастя, він любив керувати та відчувати, що його слухають:
— Ну-бо, дочко, ставай за кафедру!
Відтак, ледве затягнувши мене за неї, він почав довгу промову. Боже милостивий, чого він тільки не набалакав!
— Якщо європейці перейняли від арабів медицину, хімію, астрономію та математику, то чому ж ми шиємося в дурні й не перехоплюємо від європейців усього найновішого, що є в науці? Увійти в скарбницю європейської науки й поступу, оволодіти готовими знаннями — це грабунок, але законний. Це грабунок без гармат, без рушниць, а з допомогою французької мови.
Ходжа-ефенді захопився не на жарт. З його, здавалося, залізного горла лунав такий голос, що аж у вухах закладало. Він тикав на мене пальцем і кричав ученицям:
— Ключ до знань, що їх надбав світ, має в своїх руках оця крихітна дівчинка. Не дивіться, що вона мала! Зате носить в собі дивні перли. Тягніться до неї, ухопіть її за горло, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань…