Я відчула, що мене ось-ось ухопить один з тих проклятих приступів реготу, і тоді я не встою на місці. Боже, який то буде сором! Та ось я наважилася глянути на дівчат — вони сміялися. Отже, тепла усмішка вже зв’язала мене з моїми ученицями. Я думаю, що цими поглядами й усмішкою ми вже проявили нишком взаємні симпатії.
Коли сміятися почали вже голосніше, директор нарешті помітив це. Він ударив кулаком по кафедрі, обвів дівчат своїми страхітливими сизими очима, яких не продав би й за тисячі лір, і гримнув:
— Це що таке!.. Що це таке, питаю? Вам як мед, то й ложкою!.. О, цьому жіночому поріддю ніяк не можна давати потачки, але я вас приборкаю! Позакривайте мені роти! Бач, повишкіряли зуби, як розварений часник.
Та дівчата щось не дуже зважали, злякалася, мабуть, тільки я.
Директорова промова тривала ще добрих п’ятнадцять хвилин. Коли ж у класі дужчав сміх, Реджеп-ефенді бив кулаком по кафедрі й кричав напівжартома, напівсерйозно:
— Чого щирите зуби? Я ось принесу «обценьки»!
Вже наостанку він ще раз прокричав:
— Дужче її вхопіть, не відставайте від неї, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань. Коли ж ні, то хай прокляті будуть ваші прадіди, хай гірким буде вам хліб, яким годують вас батьки й матері, наша земля і народ!
І він вийшов.
Я лишилася сама, віч-на-віч з аудиторією. Ніколи не думала, що ця мить буде така тяжка. Пустунка Чали-кушу раніше могла без угаву говорити з ранку до вечора, а зараз їй заціпило, мов соловейку після шовковиць. Що ж їм сказати, в голові жодного гарного речення… Та ось я не втрималася й мимохіть усміхнулася. Дівчата, слава богу, вирішили, що я ще й досі сміюся з директора, й теж усміхнулися. Я підбадьорилася й сказала:
— Ханим, я трохи знаю французьку мову. Буду щаслива, коли й ви скористаєтеся з цього.
Десь подівся острах, думки пливли легко й вільно. Я відчула, що дівчата помалу проймаються до мене симпатією. Як приємно звертатися до дорослих дівчат: «Ханим!» Погано, що вони надміру люблять сміятися. Я не боронила б, але ж, не дай боже, в шибочку зазирнуть зизуваті очі Реджепа-ефенді, котрі варті більше, як тисячу лір. Тому я вирішила зробити ученицям зауваження:
— Ханим, ваш сміх повинен бути не більшим, як усмішка. Я не можу покарати вас отими «обученьками», що про них казав пан директор, у мене їх немає. Але я розгніваюся.
А все-таки перший урок був гарний. Коли я вже виходила з аудиторії, одна дівчина підійшла до мене й пояснила, що обученьки— це не що інше, як обценьки. Директор намагався елегантно лякати тих, хто занадто любив сміятися: «Зуби повириваю обученьками!»
28 березня
Я дуже задоволена моїми ученицями, навіть дуже. І вони мене полюбили, не відстають навіть на перерві. А щодо колег, то і їх я не назву поганими людьми. Є, правда, й такі, що ставляться до мене холодно, або стануть десь в кутку кімнати й зиркають, перешіптуючись. Нічого доброго про мене вони там, звичайно, не нашіптують, та дарма… Навіть у своїй родині — й то не всіх полюбляєш. Серед усіх мені найдужче подобаються дві милі вчительки. Це діти Стамбула — Незіге і Вас-фіє. Вони й на мить не розлучаються. Але муавіне-ханим порадила мені близько не знатися з ними. Не знаю тільки чому. Тут я зустріла й двох знайомих. Перша — це та висока вчителька з чорними проникливими очима, котра захистила була мене колись в центральному рюш-тіє. Вона має в нас один урок на тиждень. Це єдина викладачка, яка не боїться зизуватих очей Реджепа-ефенді. Навпаки, швидше директор її боїться, бо коли заходить мова про неї, він щулиться й промовляє: «Ну й людина! Як її й позбутися! Може б, хоч спочив трохи».
А друга — немолода вже вчителька. У неї великі зуби й великі окуляри, яких вона ніколи не скидає. Вона раніше вчителювала в Гозтепе. Отож тепер пильно зазирає мені в обличчя й розповідає:
— Аллах! аллах! Як з ока випала, така схожа! Колись я в поїзді частенько зустрічала одну пустотливу школярку. Ви такі схожі на неї. Але та була француженка, чи що… Що то вже бісики пускала, увесь вагон заливався…
— Можливо, — відповідала я, похилившись головою. — Чого не буває…
У школі працює й кілька вчителів. Захіт-ефенді — викладач теології, він вже зовсім старий. Географію викладає Омер-бей — теж сивий, полковник у відставці. Ще є вчитель краснописання, та я не знаю його імені. Нарешті ж, вчитель музики Шейх Юсуф-ефенді, відомий не тільки в нашій школі, айв усьому місті. Колись він і справді був шейх «Мевлеві» [74], та кілька років тому бідолаха захворів, здається, на сухоти. Лікарі сказали, що коли не переїде кудись, де інший клімат, — помре. І вже ось два роки, як Юсуф-ефенді оселився з своєю сестрою-вдовою в Б. Кому доводилося бувати в їхньому невеличкому будиночку, той казав, що там справжнісінький музей музики. Вчитель зібрав колекцію сазів та інших музичних інструментів. Окрім того, Юсуф-ефенді зажив слави і як композитор. Він пише таку музику, якої не можуть слухати без сліз. Уперше я побачила його одного дощового дня. На великій перерві я водила дівчат в сад навчитися однієї нової гри в м’яча. Коли ми повернулися, моя чорна сукня намокла під дощем.
74
«Мевлеві» — дервішський орден, заснований перським поетом Румі (1207–1273). На чолі ордену стоїть шейх.