— Айше! — зупинила стару муавіне-ханим. — Що це в тебе?
— Нічого. Це сторожові залишили для Джеміле-ханим листа.
— Дай сюди. Скільки раз вам нагадувати, що листи, які надходять ученицям, спочатку повинна перечитати я! Яка ти безклепка!
І тут сталося несподіване. Джеміле схопилася й вирвала листа з рук старої.
Шехназе-ханим так само незрушно промовила:
— Джеміле, ходи сюди.
Дівчина й не ворухнулася.
— Я сказала, ходи сюди. Чому ж ти не слухаєш, Джеміле?
У хворобливої, дрібненької Шехназе-ханим був такий владний голос, що навіть я здригнулася. У класі панувала тиша, можна було почути, як летить муха.
Джеміле похилилася головою й підійшла. Це була вродлива дівчина років шістнадцяти. Я вже давно помітила, що вона завжди якась смутна, ніколи її не побачиш серед дівчат, а все саму, — ходить в саду й журиться. Та й на уроках вона сумна й неуважна.
Я розглянула її зблизька й зрозуміла, що дівчина мучиться. Обличчя сполотніло, губи побіліли. Вона раз по раз моргала очима, наче в неї тремтіли повіки.
— Джеміле, дай сюди листа!
Шехназе гнівно тупнула ногою.
— Чого ж ти ждеш?
— Нащо воно вам, ханим-ефенді? Нащо?
В цьому «нащо», в цьому маленькому слові «нащо» чувся такий жалібний протест.
Шехназе-ханим рвучко вхопила руку дівчини, розвела пучки й вирвала листа.
— Ось так, а тепер сідай на місце!
Шехназе-ханим провела очима адресу, і її брови ледь
насупилися. Та вона одразу ж прибрала байдужого вигляду. У класі все ще панувала мовчанка, хоч було помітно, що дівчата схвильовані.
— Лист від брата Джеміле, він служить у Сірії! — промовила Шехназе-ханим. — Але через те що вона не підкорилася мені одразу, листа я поверну тільки завтра.
Дівчата схилилися над книжками. На порозі я крадькома озирнулась. Кілька дівчат повставали біля задньої парти й перешіптувалися. Джеміле ж сиділа, поклавши голову на парту, і її плечі здригалися.
В коридорі я сказала Шехназе-ханим:
— Ви дуже тяжко покарали дівчину. Як їй тільки чекати до ранку? Либонь, страждає тепер…
— Не турбуйся, дочко, — відповіла муавіне-ханим. — Джеміле зрозуміла, що ніколи не прочитає цього листа.
— Чому, муавіне-ханим? Хіба ви не повернете листа, що прийшов від брата?
— Ні.
— Чому?
— Бо це не від брата.
І вона тихо почала розповідати.
У Джеміле заможна родина, а дівчина цього року закохалася в молодого лейтенанта. Тільки батько й слухати не хоче про заручини. Лейтенанта заслали в Бан-дирму, а за дівчиною стежать і вдома, і тут. Ми хочемо якось розважити її тугу, так лейтенант щоразу роз’ятрює рану. Це вже третій лист попав мені в руки.
Ми зайшли в кабінет муавіне-ханим, і вона рвучко зіжмакала листа, відчинила дверцята і вкинула його в грубку.
Опівночі я все ще сиділа в кімнаті для чергових вчителів і ніяк не могла заснути. Нарешті я наважилася. Знайшла якийсь привід, щоб відіслати чергову служницю, і пішла в кабінет Шехназе-ханим. Вікна були непозавішувані, і кімнату освітлювало притамоване місячне світло. Я тремтіла, мов злодійка, та все-таки відчинила дверцята й почала порпатися в кучугурі пожмаканого паперу, аж поки не знайшла листа.
Мені подобається в нас нічне чергування, коли всі сплять, ходити порожніми коридорами, темними, мовчазними спальнями. Ось якась дівчина зібгала ковдру — я вкриваю її. А ця хвора, кашель непокоїть її навіть ві сні,— я поправляю матрац і легенько торкаюся рукою її гарячого лоба. В тієї ж, що каштанові коси розсипалися по подушці, є якась радість.
І я запитую себе, яка ж надія пробуджує усмішку на її тоненьких, ледве розтулених губах? Мені здається, що цю темну безмовну дівочу спальню окутав тяжкий сонливий туман. Щоб не розвіяти його й не порушити дівочого спокою, я навшпиньки виходжу, і серце моє ледь-ледь калатає. Хай сплять, їм ще рано прокидатися з упо-кійливого сну…
Підійшовши тієї ночі до ліжка Джеміле, я зрозуміла, що сердешна дівчина тільки-но заснула, ще не встигли навіть висохнути на її віях сльози. Я ледь схилилася над нею і пошепки промовила:
— Маленька дівчинко — ти щаслива. Хто знає, як ти зрадієш, коли знайдеш завтра в кишені свого хвартуха лист коханого. Ти питатимешся, яка пері[76] принесла тобі непомітно серед ночі те, що ти вважала вже навіки втраченим для себе. Джеміле, то не пері… То одна безталанна… Самій їй судилося палити листи ненавидної їй людини, палити разом з часточками свого серця.
20 травня
Учора в школі припинилося навчання — за три дні почнуться екзамени. Усі жіночі школи міста Б. святкували сьогодні травневий байрам. Всі йшли до річки, яка текла недалеко від міста — година ходи. Мені особисто не до вподоби гамірливі свята, і тому я вирішила нікуди не ходити, а відпочити в садку. Щоправда, Мунісе побачила, як вулицями йдуть співаючи дівчата, й наприндилася. Я заходилася розважати її, аж це постукали в двері. Я виглянула — до мене прийшла Васфіе з кількома ученицями з останнього курсу. Виявляється, Реджеп-ефенді наказав їм привести мене на свято хоч би там що.