Він був розгніваний і кричав:
— Що за неподобство! Присягаюсь, тільки заради неї я загадав нашпигувати оце козеня й зробити халву. Не можна так, панове, не гоже!
Щодо моїх учениць, то їх послали дівчата старшого курсу з таким ультиматумом: «Якщо Шовкопряд не прийде, ми всі підемо зі свята».
Шовкопряд — це моє нове ім’я. Чаликушу мов і не було. Тепер — Шовкопряд. Що й казати — учениці старших курсів не бояться називати мене так прямо в очі. Прізвисько таки діймає моє почуття власної гідності, адже я пані вчителька. Ще б півбіди, аби тільки прізвисько не вийшло за межі школи. А то вчора, коли я проходила повз кав’ярню, гладкий здоровань в шароварах і мінтані почав горлати на всю вулицю:
— У мене вісім садів шовковиць. Та хіба жаль віддати їх на пожертву такому шовкопрядові.
Кажуть, що це був багатий крамар, він торгував шовком. Я ладна була крізь землю провалитися. Більше я на ту вулицю й не поткнуся.
А зараз я не знала, що й робити. Почну відмовлятися, скажуть, манірна, та й посміються. Довелося взяти чаршаф та й піти.
Здавалося, на березі біля річки розквітли ромашки. То учениці молодших курсів повбиралися в білі сукні. Але ж як багато в цьому містечку жіночих шкіл, боже мій! Дівчата все ще йшли, співаючи марші, і йшли вузенькими стежинами, що в’юняться між садами.
Вчителі-чоловіки гуляли в гайку по той бік річки. З нами лишився тільки Реджеп-ефенді. Він ходив лугом у своїй голубій ляті з великою чорною парасолькою в руці й голосно давав вказівки кухарям, які складали каміння, щоб розпалити вогнище. Вчителькам і старшокурсницям хотілося поскидати чаршафи й трохи побавитися. Вони довго вмовляли Реджепа-ефенді, щоб він теж пішов до чоловіків, і врешті-таки спровадили.
Не знаю чому, але сьогодні я була невесела. Безмежні хвилі радощів і веселого сміху цих сотень дівчат втомлювали мене й нагонили сум.
Неподалік від мене дівчатка якоїсь початкової школи співали марш. Трохи поодаль гурт дівчаток бавився м’ячем — то була гра в полянок. Ще трохи далі дівчата з’юрмилися довкола якоїсь дівчинки й оплесками зустрічали її слова, — вона читала вірша чи виголошувала промову…
Мунісе дарма було й шукати тут. Атож, хіба така пустунка всидить на одному місці?
Неподалік від загати росло кілька каштанів. Там молоді вчительки й старшокурсниці зробили собі гойдалку, й було видно, як між гіллям майорять перісті сукні. Звідусіль чути тільки сміх і веселі зойки.
Мені вдалося непомітно піти до річки. Я сіла в затінку великої скелі. На березі серед каміння де-не-де росли миршаві жовтенькі квіточки. Я рвала їх і кидала у воду, яка хлюпотіла під моїми ногами. Я думала про щось далеке й непевне.
Аж раптом хтось вигукнув тоненько:
— Знайшла! Шовкопряд тут!..
Виявляється мене шукали, щоб запросити на гойдалку. Дівчата силоміць повели мене під каштани. Я відмовлялася, казала, що не вмію й не можу, бо стомилася, та ні учениці, ні мої колеги й слухати не хотіли. А Мюрювет-ханим, та сама вчителька з проникливими гарними очима, хотіла погойдатися тільки зі мною. Ми cfaли на дошку, тільки в мене й справді не виходило: тремтіли руки, підтиналися ноги. Бідній Мюрювет довелося добре попріти, поки ми трохи розгойдалися. Врешті-решт вона й сама відмовилася:
— Ні, все даремно, мій Шовкопряде! Ти й справді боїшся гойдалки, вся мов полотно. Ще впадеш…
Реджеп-ефенді сів обідати з нами й помітив, що я сумна. Тепер він час від часу покрикував:
— Агей, пустунко, чому ж ти сьогодні не смієшся, га? Коли я кажу: «Не смійся!» — ти регочеш. А чого ж ти сьогодні така сумна та невесела?
Але він не давав мені спокою й по обіді, а загадав, щоб спеціально для мене принесли зі школи самовар, і навіть хотів сам приготувати мені чай.
Та ось одна вчителька здалеку покликала мене. Коли я підійшла, вона сказала:
— Ми послали служницю, щоб принесла тамбур [77]. Тепер треба якось усамітнитися й попрохати Юсуфа-ефен-ді, щоб програв нам. Ти ж як-небудь утечи від цього старого балакуна.
Справді, таким випадком нехтувати не можна. Музика Шейха Юсуфа-ефенді все дужче й дужче брала мене в полон. А він сам довго оце хворів і не приходив до школи. Лише кілька днів тому ми дізналися, що композитор став на ноги. А сьогодні навіть забажав повеселитися на весняному святі.