Нудно. Як тільки нудно, хоч бери та й вішайся. Місто вимерло. Учениці пороз’їжджалися, багато вчителів теж поїхали з Б. Незіге та Васфіє вряди-годи присилають мені зі Стамбула листи. Пишуть, що цього року Стамбул особливо гарний, а від Босфору та Принцових островів вони взагалі божеволіють. Якщо буде хоч якась зачіпка, то дівчата залишаться в Стамбулі.
Якщо на правду, то й мені не дуже хочеться сидіти тут. Мене дуже вразило те, що розповіли про Шейха Юсуфа-ефенді. До того ж соромно виходити на люди.
Почнеться новий навчальний рік, і я попрошуся, щоб мене перевели деінде, навіть кудись у глухе місце. Там
буде мені скрутно, доведеться багато працювати і я буду завжди стомлена. Дарма. Тільки б лишитися самій-самі-с.інькій.
5 серпня
Це вже вдруге мої учениці виходять заміж. Правда, цього разу все не так, як у Зейнілер, коли ми віддавали Зехру за чабана Мегмета. Цієї ночі Джеміле вже не лежить у своєму ліжку з заплаканими очима. Цієї ночі її гарненька голівка схилилася на грудях коханого лейтенанта. Джеміле зі своїм коханим були такі завзяті, а їхнє почуття таке сильне, що батьки змушені були погодитися на шлюб.
Я вбирала Джеміле, так само як і Зехру. Давно вже не ходжу я в гості, на веселі вечори, завжди вдавалося відмовитися, та цього разу Джеміле прийшла додому, цілувала руки й просила. Цікаво, чи здогадалася вона, що це я поклала їй в кишеню тоді вночі того листа. Хтозна… Але того дня, коли дівчині, нарешті, пощастило умовити батьків, я була перша, кому вона розповіла свою радість. Мабуть, здогадалася…
Так, я сама її одягала, сама накинула напинальце. В Б. є звичай вплітати в косу сріблясту нитку, яку носить наречена. Кажуть, це приносить щастя. Як я не відмовлялася, мати Джеміле вплела мені в коси маленьку стрічечку. Довелося примиритися.
Мені дуже хотілося побачити лейтенанта. Я могла повірити, що вони щасливі, тільки побачивши їх поруч. Та я так і не побачила його, бо пішла з весілля рано.
Жінки цілий вечір нишком позирали на мене та перешіптувалися. Тільки й чути було слово «Шовкопряд».
Товста дружина голови муніципалітету, уся в золоті та діамантах, пильно глянула на мене й голосно, навіть я почула, сказала жінкам:
— Але ж і Шовкопряд! Така й справді може зв’ялити… Нудить світом безталанний, та є чого!..
Мені несила було все це слухати, я попросила в матері Джеміле пробачення, сказала, що зле почуваюся, й пішла.
Правда, перед цим стара мати показала мені дочку, яка стояла в колі моїх колег, і промовила:
Вчительки дають настанови Джеміле. Ви, панно, теж порадьте їй…
Я усміхнулася й погодилася виконати це просте бажання. Ми стали з Джеміле ледь осторонь, і я сказала:
— Джеміле, мати просила, щоб я, як твоя вчителька, що-небудь порадила тобі. Та що… Найліпшу раду дало тобі серце. Я хочу сказати тільки ось що… Дитино моя… Якщо перед тим, як прийде твій наречений, хтось скаже, що тебе на вулиці чекає незнайома жінка й хоче поговорити з тобою віч-на-віч, не слухай нікого, тікай від тієї жінки, сховай свою голову на дужих грудях лейтенанта. Гляди ж…
Як же тільки здивувалася Джеміле! Та й не диво. Навіть я сама дивуюся й питаю себе, який зміст ховали ті слова. Питаю, ніби сама почула їх від когось іншого.
27 серпня
Сьогодні увечері в нашому садку було весело. Ми з Мунісе запросили на вечерю Хаджі-калфу. Я жартома якось купила кілька червоненьких паперових ліхтариків, а потім ми взяли та почіпляли їх на гілочках тоненького мигдалевого дерева, якраз над столом. Хаджі-калфа аж вигукнув захоплено:
— Гей, та це ж не вечеря, а свято Десятого липня [78].
Я усміхнулася:
— Сьогоднішній вечір — це моє Десяте липня…
Так, сьогодні свято мого звільнення. Якраз рік тому Чаликушу вирвалася з клітки. Рік — це триста шістдесят п’ять днів. Як багато!
На початку вечора я була весела, весь час сміялася, жартувала, та ще так, що мадам із Самат’ї заливалася з реготу. Повненький видочок Гайкануш сяяв радістю й зробився такого самого кольору, як мої ліхтарики. Хаджі-калфа ж приплескував себе по колінах і теж сміявся не вгаваючи.
— Дочко, чи в тобі сьогодні шайтаненя сидить, га? — питав він час від часу.
До пізньої години балакали ми, коли ж настав час прощатися, я подарувала Гайкануш і Мірату по червоненькому ліхтарику.
Мунісе так набігалася за цілий день, що куняла вже й за столом. Я поклала її спати, а сама лишилася в саду.