Я стала край вікна. Виднілася сага й військові будови. Ми тільки тому й оселилися в цьому будиночку, що мені сподобався морський краєвид, а так наша садиба звичайна…
З Б. я хотіла виїхати якомога швидше, а тому пристала на першу пропозицію. Де вже було думати, сподобається мені Ч. чи ні. Не зважала я й на те, що й заробітки тут абиякі. Та, на моє щастя, місце було справді непогане. Тихе, гарненьке військове містечко.
Кого б ви не запитали з місцевих людей про їхнього батька, сина, брата чи чоловіка, вам скажуть, що вони військові. Навіть деякі ходжі служать спеціально у війську: або імамами, або муфтіями [82]. Отже, тут живуть люди, існування яких пов’язане з військом. Наш сусіда Курбан-ефенді, завірчуючи перед службою голову завоєм, одягає також військовий одяг і чіпляє збоку шаблюку.
Мені дуже подобається місцеве жіноцтво — вірне, бідове, життєрадісне, просте й неспесиве. Жінки тут люблять попрацювати, люблять і повеселитися. Тижня не минає, щоб у когось не було весілля. А вже воно разом з різними передвесільними вечорами триває цілий тиждень. Отже, й жінки розважаються щовечора. Спочатку я ніяк не могла второпати, де вони грошей беруть, але потім зрозуміла ті секрети. Наприклад, жінки одягають на весілля одну й ту саму святкову сукню всі десять, а то й двадцять років. А потім ту сукню, чисту, мов нову, одягає вже дочка. Та й розваги в них звичайні. Яка-небудь стара вірменка грає на гармошці. І якщо їй потім подарують тканини або дадуть трохи грошей, вона дуже задоволена.
Так, розваги у них звичайні, та вони більшого й не прагнуть. І чому я не народилася в цьому містечку? Чому б оце й мені не пофарбувати одного дня хною нігті й долоні в колір хурми! Та це вже інше.
Сусіди мене полюбили. Тільки сердяться, що я не ходжу з ними вкупі веселитися. А щоб не подумали, що я горда та пихата, доводиться догоджати їм та допомагати щось зробити чи вдома, чи їхнім дочкам у школі.
Найдужче я люблю тут Вербовий гай. У святкові дні ходити туди не наважуюся, а так після школи увечері беру Мунісе, і ми прогулюємося. У гаю ростуть і чинари. Хто знає, скільки століть вистояли вже вони. Нижнє гілля їм повтинали, лишили тільки верховіття, дерева здаються мені голими. І коли в гаю поночіє, людині починає здаватися, ніби вона ступає під порожню баню, якій немає кінця-краю. Заходить сонце, й пронизані його промінням дерева скидаються на ряди поруйнованих колон. Стоять вони, скільки око сягає. А по той бік річки сади й сади, оточені тинами. Поміж садами в’ються вузенькі стежини. Дивишся на них і мимохіть думаєш, що вони можуть повести людину в якийсь інший світ, де справдяться заповітні мрії.
Садиби місцевих багатирів лежать на Гасталар-тенесі [83]. Назва погана, та живуть тут найщасливіші й найбезтурботніші люди. Коли ми переїхали в це містечко, мені запропонували найняти там гарненьку хату. Тільки довелося відмовитися: зараз я не така багата, як в Б. Треба жити ощадливіше.
Та й наша хата в гарному місці. Це найгамірливіший куточок міста, тут майдан, кав’ярні, крамниці. Наприклад, сьогодні вранці повз наші вікна перейшли, поспішаючи у Вербовий гай, майже всі мешканці. А це вже й повертаються, хоча ще й не пізно. Ось пройшов гурт офіцерів. Назустріч їм йшов поспіхом лейтенант, який одразу ж запитав:
— Чому так рано. Я тільки-но з чергування і ще хочу встигнути туди.
Огрядний, вже не молодий колг-агаси [84], котрого я не раз бачила на вулиці в завше розстебнутому мундирі, одказав:
— Не біжи, можеш повертатись. Сьогодні у Вербовому гаю не цікаво. Скільки ми не шукали, гюльбешекер [85] не знайшли.
Здається, вояки цього міста над усе люблять гюльбе-шекер. І взагалі це слово на вустах і в старого, і в малого. Треба гадати, це якийсь особливий вид трояндових ласощів. Але сумувати з того, що на святі гидирелез не було трояндового варення, все-таки можуть хіба, що діти!
Так, слово це й справді на вустах і в малого, і в старого, мені довелося навіть кілька разів почути його. Якось я поверталася зі школи, поперед мене йшло кілька бідно вдягнених юнаків. Одного з них чимось прйго-щали, але він весь час відмовлявся:
— Клянусь, не можу… Щойно пообідав. Нічого не йде на душу…
— Так вже й нічого… — вдарив його по плечу товариш. — Може, ти й від гюльбешекер відмовишся?
Хлопець ураз полагіднішав і усміхнувся:
— Еге, гюльбешекер не для моїх губ…
А то ще раз сиділи перед кав’ярнею чоловіки й жартували з хлопчиком-водоносом. Той був хоч і бідний, бо ледь жив на свій заробок, та все-таки завжди привітно й весело сміявся.
84
Колг-агаси — військовий чин в султанській армії. Відповідав чину штабс-капітана царської армії.