Скільки я перемучилася та перегнівалася через оті прізвиська. В Б. мене називали Шовкопрядом, а тут — Гюльбешекер. Та зараз я сама не соромилася називати так дівчину, яка дивилася на мене з дзеркала. Ніжна, мов троянда у квітні з крапелинками роси, ясновида, мов ранкова зоря. Я озирнулася навсебіч, наче боялася, що хтось побачить, і припала до дзеркала. Мені хотілося поцілувати себе саму, свої очі, щоки. Чомусь захвилювалося серце, затремтіли вологі губи. Та ба! Дзеркало теж придумали чоловіки. Людина ні за що в світі не зможе поцілувати свої очі, волосся. Скільки б ти не мучився, тобі пощастить торкнутися хіба що своїх вуст.
Але що я пишу? Сестра Алексі нам казала: «Попівська ряса з людини зробить попа». То, може, й кокетлива голівка робить жінку кокеткою? Гай-гай, які беззмістовні й соромітницькі слова пише ця вчителька!
Так, по двох роках тихого життя я мала право сьогодні розважитися.
В салоні вже сиділи жінки, які, побачивши мене, відразу прибрали, мов небувалі актори, дивної пози»
Я посміхнулася й подумала: «Стривайте, зараз побачите…»
Перш за все вони подивували тому, що я не поцілувала, як інші, поділ сукні дружини та дочок паші, а обмежилася лише звичайним вітанням. Всі так і пере-ізирнулися, а одна літня вже грекиня, либонь, якась звичайнісінька гувернантка з Бейоглу [87], надягла золоті окуляри й обдивилася мене з голови до п’ят.
Я трималася вільно, рухи мої були природні, а в словах було стільки сильної впевненості, що в салоні увесь отой приготований лад зазнав краху, мов корабель у бурю.
У вітальні речі були дібрані без смаку, все тут швидше нагадувало крамницю, напхану багатим начинням, а всі ці ханим сиділи, мов манекени, й смакували з того, що вже ось скільки років бідне місцеве жіноцтво умліває коло них.
Я поводилася вільно й сміливо, навіть занадто, але саме цим мені вдалося звернути на себе увагу всіх гостей, самі ж господині від того вже почувалися теж як незграбні й небувалі гості. Звичайно, я намагалася не переборщити в цій смішній комедії, а трималася в межах природності, аби &тось не допетрав, бува, що це тільки гра. Я дала зрозуміти, що мені не подобаються тут і речі, які вони показують, і як вони це роблять. Мені кортіло роздратувати їх так, щоб вони якомога дужче відчули свою нікчемність і убогість душі. Коли старша донька паші показувала мені картини, я коректно, але недвозначно назвала все мазаниною, і тільки про одну малесеньку мініатюру, яка висіла в кутку, хоч була єдина коштовна річ у цій вітальні, запитала, чому її так далеко почепили. Одне слово, я не похвалила анічого, навпаки, все ганила. Та вже уповні помстилася я за вечерею. Хто знає, у скількох дам за цим розкішним столом застряв у горлі шматок, скільки гостей розгублено тицялися ножами й виделками, бо не вміли їх вживати, і ще скільки змушені були відмовитися від улюбленої страви, через те що не знали, як набрати її собі на тарілку або з’їсти.
Так, я сьогодні помстилася всім. У мене були такі впевнені й витончені рухи, що жінки не могли приховати свого подиву, а все позирали нишком у мій бік. Я ж теж поглядала на них, та від цих поглядів у їхніх руках тремтіли виделки, а гості й господині давилися й захлиналися. Найбільше осоромилася гувернантка з Бейоглу. Вона, мабуть, вважала себе набагато культурнішою за цих неоговтаних жінок, бо все хизувалася перед ними своєю смішною французькою мовою. Мене, як учительку, вона мала за колегу, отож вирішила, що її професійний обов’язок — позмагатися зі мною.
Але ж я їй і всипала! Вона побачила, що непереливки, і, щоб якось порятуватися, сказала:
— Я погано розмовляю по-турецькому.
— Дарма, мадемуазель, — відповіла я, — давайте розмовляти французькою.
Та ледве-но вона склеїла докупи кілька слів, як я відразу ж висміяла її.
Так маленька непомітна вчителька початкової школи знову стала Чаликушу. Тією гострою на язик, дошкульною й безжалісною, як та, що колись доводила до плачу найкрасномовніших виховательок пансіону.
Ми сперечалися з гувернанткою про правила етикету, але вона відразу ж заплуталася — їй бракувало знань французької мови. Та все-таки вона вирішила приголомшити ось чим:
— Я бувала в найвищих колах… Я все-таки бачила те життя своїми очима…
Я посміхнулася й одказала:
— Ба, не досить тільки бувати. Треба пожити в тих колах природним життям.
Моїм словам, треба сказати правду, бракувало делікатності. Бідна жінка сполотніла й хутко зникла, звернувши на те, що треба йти до одного з найменших дитяток паші.
Господиня з дочками вже й геть присмирніли. Десь ділася пиха і та гидка маска зверхності. Вони стали схожі на самих себе. І, як направду, були вони зовсім не погані люди. Тоді й я стала знову звичайною вчителькою, котра розуміє, яке незначне її становище.