— Ну, що ти дурниці верзеш? — розсердився знову Лопар.
— Не верзеш, а так, достеменно завсігди, — сумним голосом сказав візник, і голова його, наче в мертвої пташки, схилилася набік.
— Випадки були? — твердо і прямо, як слідчий, спитав Терентій.
— Тож-бо, що буди…
— Ну, і що ж?
— Ну, і нічого ж, — поворухнув мужичок вкритими інеєм губами. — Було, та й не було. «Жив, та не дожив — чорт ухопив,»…
— А мовчали чого? — вгризався Лопар.
— Того й мовчали, щоб тихше було… — незворушно і тонко пояснював хитруватий мужичок. — Як помовчиш — воно само відходить…
— Жарт жартом, — відрубав Лопар, — а теє…— І, наче схаменувшись, додав добродушно: — А втім, чи й збиток тобі їздити, дядьку? В Радах он папірці висять скрізь: «їдеш — плати, що береш, — за все плати». Читав? Бачив сам?
— Бачив… Хай висять…
Лопар плюнув, спересердя, уткнувся глибоко в пітний комір, замовк, — він звик говорити у місті з робітниками одверто, зовсім по-іншому, а так не вмів: уникливі, невиразні, хитромудрі відповіді дратували його не на жарт. Всю дорогу до Івантєєвки він не сказав більше ані слова, а терплячий Терентій Бочкін ще довго-довго в потоці фальшивих і туманних слів мужика виловлював, наче коштовні перлинки, окремі дрібні факти, нечасті думки і міркування, якими прохоплювався балакучий хитрий мужичок.
В санях у Федора та Андрєєва точилася зовсім інша розмова:
— Ти сам був, Гришо, у нього в загоні? — питав Федір хлопця.
— Таж і ногу з ним покалічив, — ткнув Гриша пальцем у сидіння. — Все літо степами з краю в край ганяли: вони за нами полюють, а ми вигадуємо, як би їх обдурити… Чеха — той дурень, а от козару не обдуриш: сам тут виріс — чого від нього діждешся?
Гриша, відкинувши комір, боком сидів на передку, і Федорові було добре видно його засмагле, багрове обличчя; мужнє, одверте, просте. Особливо характерно і міцно лягала його верхня губа, коли в хвилюючій розмові опускав він її, притискуючи й покриваючи нижню. Розплюснутий, широкий ніс, сірі густі очі, низький лоб у масних зморшках, — ну, обличчя, як обличчя, нічого примітного! А водночас сила в ньому відчувалася соковита, корінна, справжня. Гриші було всього двадцять два роки, а, на обличчя дивлячись, ви дали б йому й тридцять п'ять: тяготи батрацького життя і страждання з одірваною з бою лівою ногою залишили невитравні сліди.
— Ну, і що він — молодий? — цікавився Федір, продовжуючи почату раніше розмову.
— Так, молодий зовсім: тридцяти років, мабуть, нема…
— З тутешніх, чи що, — козак?
— Який козак… Від Пугачова тут село буде В'язовка — у ньому, здається, і жив. А інші кажуть — у Балакові жив, тільки приїхав сюди. Хто їх розбере…
— Аз себе який? — жадібно випитував Федір, і видно було по схвильованому обличчю, як його захопила розмова, як він боїться пропустити жодне слово.
— Та що ж сказати? Одне слово — герой! — немовби сам з собою міркував Гриша. — Сидиш, скажімо, на возі, а хлопці здалека вгледять: «Чапаев іде, Чапаев іде…» То вже на день його, здається, десять разів бачиш, а все охота подивитися: такий, брат, чоловік! І злізеш ото з воза, дивишся — немов на чудо яке. А він вуса, іде, сюди та туди розправляє,— любив вуса, все розчісувався… «Сидиш?» «Сиджу, товаришу Чапаев». — «Ну, сиди», — і пройде. Більше й слів од нього ніяких не треба, а сказав — і наче радість тобі робиться нова. От що значить справжній він чоловік!
— Ну, і герой… Справді герой? — випитував Федір.
— Та хто про це й каже, — значливо мотнув головою Гриша. — Він у нас іще й як поспішав, приміром, на Іващенків- ський завод? Як-то вже йому хотілося робітників урятувати: не вдалося, не встиг вчасно.
— Не встиг? — здригнувся Андрєєв.
— Не встиг, — повтфив зітхаючи Гриша. — І не встиг же зовсім мало. А що вже крові через це робітничої там було — ну-ну!..
Гриша помалу махнув рукою і псйшлив важку голову…
В смуткові промовчали цілу хвилину. Потім Гриша тихше, ніж звичайно, сказав:
— По-різному говорять, тільки вже буде найменше, коли дві тисячі рахувати. Так їх між корпусами рядами ото й виклали, все подвір'я завалено було — і жінки там, і діти, ну, і старі там которі — одне слово, кажу: всіх без розбору. От як, сролота…
Він чутно скреготнув зубами і смикнув за попущені віжки.
— Сам бачив? — допитував його Федір.
— Як не бачити… Та вже й говорити б не треба… Що ж тут бачити: кров та м'ясо у грязькій землі… Без розбору, падлюки, так підряд і сікли…
— Ну, а він же як, сам Чапаев?
— Що ж йому лишилося? Розлютився, очі блищать, і сам тремтить, наче кінь на скаку. Шаблею розмахнувся — та об камінь. «Багато буде, — каже — крові за цю кров пролито! І повік не забудемо, візьмемо своє!..»
— А взяв? — серйозно спитав Андрєєв.
— Та ще як узяв! — швидко відказав Гриша. — Він, наче очманілий, кидався по степу, в полон брати не велів жодного козака. «Всіх, — каже, — кінчати, падлюк: Іващенківського заводу не забуду!»
І знову помовчали. Кличков розпитував далі балакучого Гришу:
— А що ж, Гришо, в нього за народ був, бійці тобто: звідки вони?
— Так, тутешні, кому ж іти? Наш брат пішов, батрак, та бідніші которі… Ну, й бурлаки були, ці навіть радіше за нас пішли…
— Що ж, полк, чи що, у вас був?
— Так, був і полк, коли в Пугачах стояй, а потім все більше загоном звали, він і сам, Чапаев, полком не любив називати: загін, каже, загін, це більше до діла підходить…
— Та-ак… Загін… Ну, а поранені з загону, вбиті у вас, їх де дівали?
— Дівали, — роздумливо протяг Гриша, щось міркуючи. — Всяко дівали: кого не встигнеш підібрати, тих козара доколювала, — хіба ж залишить. А кого забереш, — тих по селах розтикали: тут у нас скрізь народ свій. І тут от бували, в Та- воложці. Та де не було — скрізь було…
— А лікували як?
— Тут і лікували, тільки ліків, отих-таки, не було ніяких, а чим бабуся надумає, тим і помагає… Коли хто в місто попаде — тому ще так-сяк, а тут, по селах, — ого, як заліковували!.. Ну, й де вже їй, бабі темній, ногу закрити, коли від ноги тієї тільки жилки теліпаються та кістки потрощені хрустять… Який тут баба лікар чоловікові?
— А були такі? — з тремтінням у голосі спитав Федір.
— Чого Ж не бути: На те війна!
— Оце правильно! — брякнув несподівано Андрєєв, що весь час сидів мовчки, глибоко в кожух закутавши голову, наче злий на кого або чимось невдоволений. — Правду кажеш! — повторив він з притиском і по-дружньому ляснув Гришу по кожушині.
— Ну, звісно, — махнув той весело рукою. — Всяко бувало!
— Гришо! — перебив Федір. — Гришо, а харчувалися по селах-таки?
— По селах… — поважно відповів хлопець, видно, дуже» задоволений, що ним так^цікавляться. — 3 собою возили ми
мало, — та й де його возити, куди дівати було? Тут усе по селах: вони прийдуть — вони беруть, ми прийдемо — знову беремо. Сіл кругом п'ятнадцять виходило, куди не заверни!
— Так, тяжкенько було, — зітхнув і Кличков.
— Усім тяжко було… А нам хіба легко? — підхопив Гри- шуха, ніби боячись, що його зрозуміють неправильно.
— Авжеж, нелегко, — квапливо підтакнув Федір.
— Отож-бо й воно, — заспокоївся Гриша. — Всяко було! Мало що, — відмовляться там іноді хліба, приміром, дати, або вівса коням, або й коней змінити, коли своїх геть заморимо: треба було… Якщо треба, значить, давай — що там балакати. І, гадаю я, однаково тут виходило, — що в нас, що в них… Чого вихвалятися, ніби дуже все ото гарно загиналося? І негарно бувало… Ти цілу добу не жерши, скажімо, та з походу, а тут хліба шматка не дають, — де ж їй, красоті тій, узятися? Насамперед словом: дай, мовляв, жерти хочемо. А він тобі дулю показує. То в усмішку з ним гратися, чи що? Ну, тут під арешт кого, а в кого черево товстіше — і в морду заїдеш, чого з ними розпатякувати…
— Били? — затаїв дух Кличков.
— Били! — відповів Просто і твердо Гриша. — Всі били, на те війна.
— Молодець, Гришухо! — знову весело зірвався Андрєєв.