Надвечір він натрапив на пристойний заїзд і спитав господаря, чи можна тут попоїсти й переночувати.
— Якщо маєте гроші, щоб заплатити, то чом ні, — відповів господар. — А не маєте — йдіть куди хочете.
Кікі здивувався, бо в країні Оз грошей взагалі нема, там кожен бере, що хоче, без плати. Тому грошей він не мав і тепер пішов шукати гостинності десь-інде. Проходячи повз вікна заїзду, він побачив одного літнього чоловіка, що рахував на столі чималу купу золотих кружалець. Кікі подумав, що це, мабуть, і є гроші. За одне кружальце можна купити вечерю й переночувати, подумав він, а тому перекинувся сорокою і, влетівши у відчинене вікно, вхопив дзьобом одне кружальце і вилетів. Старий не встиг нічого вдіяти: він боявся покинути на столі купу грошей і гнатися за сорокою, а поки зсипав золото в гаман і сховав гаман у кишеню, птаха-злодійка вже зникла з очей і шукати її було б безглуздям.
Кікі Ару перелетів неподалік на купу дерев, упустив монету на землю, вернувся у свою власну подобу, підняв золотого й сховав у кишеню.
— Ти ще пошкодуєш за цим! — раптом почув тоненький голосочок у нього над головою.
Кікі звів очі й побачив, що на гілочці сидить горобець і дивиться на нього.
— За чим пошкодую? — спитав він.
— Та я ж усе бачив, — пояснив Горобець. — Я бачив, як ти дививсь у вікно на золото, а потім перекинувся сорокою й обікрав старого, а тоді прилетів сюди й перекинувся із пташиної подоби у свою власну. Це чари, а чари — погане, незаконне діло. Крім того, ти вкрав гроші, а це ще більший злочин. Колись ти за цим пошкодуєш.
— Дарма, — насупившись, відказав Кікі.
— І ти не боїшся бути лихим? — спитав Горобець.
— Та я, скільки знаю, наче й не був лихим, — відповів Кікі, — та коли так, то я радий. Бо я не люблю добрих людей. Я завжди хотів бути лихим, тільки не знав, як ним стати.
— Ха-ха-ха, — гучно зареготав хтось позаду нього, — так і слід, хлопче! Я радий, що зустрів тебе, дай-но руку!
Горобець злякано цвірінькнув і полетів геть.
ДВОЄ ЛИХИХ
ікі обернувся й побачив біля себе якогось чудного старигана. Увесь покорчений, з гладким черевом і тонкими руками та ногами. А ще він був кругловидий і мав білі кущуваті бурці[1], що звисали гострячками нижче пояса, та сиву чуприну, що стирчала гострячком на маківці. Вбраний був у сіро-буру облиплу одіж, і напхані чимось кишені аж випинались.
— Я не знав, що ви тут, — сказав Кікі.
— А я з’явився після тебе, — пояснив химерний дідок.
— Хто ви такий? — спитав Кікі.
— Мене звуть Коструббо. Я був Королем Номів, але мене витурили з моєї країни, і тепер я мандрівець.
— А за що вони вас витурили? — спитав його юнак.
— Та тепер така мода пішла — Королів витурювати. Я був добрим Королем — для себе, звісно, — але оті жахливі люди з Озу не давали мені спокою. Довелося зректись трону.
— А що це означає?
— Це означає, що тебе витурюють. Але поговорімо про щось приємніше. Хто ти і звідки прибув?
— Мене звуть Кікі Ару. Досі я жив на горі Жвак, у країні Оз, але тепер я мандрівець, як і ви.
Король Номів проникливо подивився на нього.
— Я чув, як та пташка сказала, ніби ти перекинувся сорокою, тоді знову людиною. Це правда?
Кікі завагався, але вирішив, що, заперечувати не варто.
Йому здалося, що сказавши правду, він видасться значнішою персоною.
— Ну… правда, — відповів він.
— То ти Чарівник?
— Ні, я вмію тільки перекидатись, — признався він.
— Ну, це дуже добрі чари, — сказав старий Коструббо. — Я сам колись володів такими ж чарами, але мої вороги відняли їх у мене. І куди ти прямуєш тепер?
— Іду до заїзду — по вечерю й на ночівлю, — відповів Кікі.
— А гроші, щоб заплатити за це, ти маєш? — спитав Коструббо.
— Одне золоте кружальце.
— Украдене, до речі. Дуже добре. І радієш, що ти лихий.
Іще краще. Ти мені подобаєшся, юначе, і я піду з тобою до заїзду, якщо ти пообіцяєш мені за вечерею не їсти яєць.
— Ви не любите яєць? — спитав Кікі.
— Я боюсь їх, бо вони небезпечні! — відказав Коструббо, здригнувшись.
— Гаразд, — погодився Кікі. —Я не замовлятиму яєць.
— Тоді ходімо, — сказав Ном.
Коли вони ввійшли до заїзду, господар насуплено глянув на Кікі й мовив:
— Я ж тобі казав, що без грошей їсти не дам.
Кікі показав йому золотого.
— А ви? — спитав господар, повернувшись до Коструббо. — Маєте гроші?