ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
КАЗКИ
Слово до читачів
Покутський краю, Стефаникова земле, ми принесли тобі у дар «Чарівне горнятко», яким зачерпнули з неспокійного моря народної душі живої води мудрості і скарбів високих почуттів.
Своїх слів не додавали, розуму не доточували, тільки лишили у рядках краплини свого серця. Що ж, ми маємо на це право, бо серце в нас від батьків і матерів, що з діда-прадіда пройшли пішки всю нашу історію і прибули в сонячне сьогодення зі своїми болями, сподіваннями і сміхом.
Люди всюди і завжди розпалювали священну ватру поезії, потрібну, як джерельна вода і кавалок житнього хліба. На тій ватрі переплавляли свої радощі та смутки. Коли дмухала зима заметілями і срібний дим молодечого дихання здіймався з моцних грудей, квітли мрії дітей, хлопці й дівчата вчилися думати про кохання, і в них пашіли обличчя.
Крізь серця текли бурхливі ріки молодої крові, що волала тисячоголосо про добро на Стефаниковій землі, бо на ній був город, квітник і сад, але вдень і вночі там блукав привид горя, голоду і смерті. В минулому історія дарувала нам одні гіркі сльози, та вони не стали нашим національним напоєм.
Казка мовила, що дуби кланяються тільки бурям, а вона сама була частиною тієї бурі, що звівала сонливість і смутки з людських облич. Казка завжди сповнена сили, як зернина — сонця, її небо покрите зорями, а неспокій порушує супокій каміння, робить лють швидкою, як струмки бескидів.
Ми зібрали тільки дрібку того, що недремний, невсипущий час приніс бурхливою рікою і, ніби скупані в полум'ї, прийшли до читача з дарунками наших казкарів. Не дивуйтесь щедрості цих мудрих людей. Гостинними стали їх Світлиці: в них оселилося добро, яке вимріяла казка. А добром завжди хочеться ділитись…
Ось Михайло Далавурак із села Кулачківців. Закохати у казки, він не дає, аби їх поглинуло небуття, бо забута казка — це золоте намисто, яке впало на морське дно.
Або ось Ганна Савків із Трофанівки — вчителька малечі, сповнена нев'янучої краси. Вона знає, що зорі над полем — то зграї золотих пташок і що в покутських садах і поперев'язували дерева струнами скрипок. У неї стільки ніжності, що навіть у сльозині дівчинки-ягідки вона бачить зірочку, або ж помічає, як ліс тремтить від болю
Василь Винничук з Балинців — людина нелегкої долі. Але він беріг у серці поетичну замрію, його казка — це зоря на рідному небі, що підіймається до нас із зеленого царства босоногого дитинства.
Ми йшли з радістю до колгоспників Івана Олійника з села Кулачківців, Марії Диць із Хом'яківки, Івана Тарновецького з Трофанівки… Вони знають зажуру минулого і веселість нашої днини. Вони хочуть, аби зло, брехня й захланність зниділи, як віск на вогні, піна на воді, роса на траві…
Та й ще скажемо, що в усіх є крила, бо всі хочуть творити красу, щоб на устах людей квітла усмішка, подив і подяка. І хай на просторах оновленої Стефаникової землі ніколи не згасає чудо із чудес — ватра краси в грудях ясночолого народу.
ПРО ВЧЕНОГО БИКА[1]
В одному селі був лінивий піп. Як вилізе, бувало, на казальницю, то ні про що більше не говорить, а все про Адама та Єву та за оте яблуко, яке Єва з'їла у раю…
Люди спочатку слухали, а потім чулося хропіння.
Одної неділі піп розгнівався:
— Гей, християни, що ви є за люди? Вчу вас і вчу, а ви хропите, як перед кінцем світу. Вже би-м бика навчив, а вас не можу.
Як закінчилась божа служба, до попа підходить один ґазда й каже:
— У мене є, панотче, дурний бик Лисійко. Не дає до себе підступити. Навчіть його, панотчику, розуму, бо нема спасіння.
Піп погодився:
— Приведи бика до мене.
Того ж таки дня ґазда взяв Лисійка на мотуз-воловід і повів на науку. Панотець сказав:
— Заведи до стайні.
— А коли буде готовий, отче?
— Прийдеш через два місяці.
Ґазда втішився, що матиме вченого бика, і пішов додому.
Піп теж втішився: зарізав бика, м'ясо посолив і склав собі у бочки. Ходив по плебанії й облизувався.
Минув місяць, другий. Ґазда подався до попа.
— Е-е, ти прийшов заборзо, — сказав панотець. — Бик ще не довчений. Треба ще два місяці чекати.
— Як так, най буде так, — відповів ґазда. — Тримайте скільки хочете, лиш би мій Лисійко розуму набрався.
Через два місяці ґазда навідався знову. Піп весело сказав:
— Радуйся, добрий чоловіче, твій бик аж перевчився і став уже старостою Коломийського повіту. Він більше не Лисійко, а пан Лисіцький!
Ґазда на те забідкався:
— Ще пропаде бик між панами, як пес на ярмарку. З'їдять його цісарські урядники. Мусай щось робити…
Поспішив додому, одягнув новий сардак, узяв кілька крейцарів і пішов до Коломиї поглянути на свого Лисійка. Знайшов магістрат і рушив до дверей. Раптом стали перед ним двоє вартових:
— Гов, куди лізеш?
Ґазда відповів:
– Іду до Лисійка.
— До якого такого Лисійка?
— Та до пана старости Лисіцького. Він мій син. Я його вчив у нашого попа, — пояснював ґазда.
— Йди, хлопе, звідси, бо від тебе кожухом смердить! — не хотіли й чути вартові.
Ґазда поміркував, добув свої крейцарі й дав кольку в бік кожному вартовому.
— Просимо, заходьте, — сказали ті разом, ховаючи гроші. — Тільки не сидіть довго, бо пан староста мають багато роботи.
Увійшов багач до магістрату, а там дверей — як у криміналі. Але таки знайшов канцелярію пана старости. Отворив двері, усміхнувся до товстого пана і почав казати:
— Лисійку, ади, був дурним биком, а тепер ти — староста.
Пан зчервонів від люті, вихопився з-за столу. Ґазда опинився в ногах вартового. Встав, пообтирався і пішов додому.
— Панотче, — скаржиться попові,- ви мені хвалилися, що Лисійка навіть перевчили. А він як бив людей, так і досі б'є. Адіть, виштовхнув мене, я аж носом запоров.
— Ти зробив дурницю, ґаздо, — відповідає піп. — Хто йде до бика з порожніми руками! Візьми сіна й понеси йому. Побачиш тоді, як тебе прийме.
Ґазда побіг додому, наладував собі оберемок найліпшого сіна і почвалав до Коломиї. Варта не пускає: — Гов, куди лізеш?
— Що ви, мой, не впізнаєте мене? — спитав чоловік і знову дав кожному по крейцару.
Вартові впустили.
Ґазда отворив двері, переступив поріг і кинув перед старостою оберемок сіна.
— На, маєш, Лисійку! Зараз ще й відро води тобі принесу. Лише не бийся!..
Пан скипів ще дужче. Вискочив з-за столу, схопив ґазду за барки і так ним потряс, аж задвигтіла ратуша…
Ґазда встав, пообтирався і говорить старості:
— Був, мой, биком і лишився биком. Бодай би здох разом з дурним попом!
Та й пішов додому.
ЯК ПАНОК БАЛАКАВ ПО-НІМЕЦЬКИ[2]
В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку — вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.
Поїхав до вдовиці на оглядини.
В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Сказав своєму наймиту:
— Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?
— Ага.
— Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?