«Ну, думає, тут ніхто не вздрить. Можна спокійно переночувати».
І почав дрімати. Але небавком приторохтіла якась фіра і стала перед хатою.
Почувся голос:
— Жінко, допоможи зняти мішок з воза!
— А де ти був так довго?
— Та, ади, поламалися лотоки у млині. А потім прибіг Проць Фуфлик із жінкою ні живий ні мертвий. Сказали, що до них заліз якийсь дідько — з'їв два калачі, випив око горілки і стеребив найдовшу ковбасу. Гнався потім за ними усю вулицю. Люди побігли до Проця, а я, ади, додому, бо знаю, що ти боїшся чортів.
Взяли мішок з воза, понесли у сіни і висипали з нього муку в бочку, в якій дрімав леґінь. Він нараз схопився і почав кахикати.
— Чоловіче, у бочці є дідько! — заверещала жінка.
Чоловік схопив її за руку і —драла на вулицю.
Парубійко зрозумів, що йому тут нічого чекати. Вискочив з муки і теж драла — за ними. Біг, як олень, аж раптом побачив коло одної хати отворений курник. Шусть туди й поліз на верхні банти. Сів і сидить. Отам скоро й заснув.
Уранці ґазда вийшов надвір і дуже здивувався, що в курнику кури кудкудакають. Напевно, залізла туди якась біда! Чоловік просунув голову в курник і побачив легіня, що ще спав.
Побіг до хати й каже:
— Жінко, в курнику сидить той самий чорт, що завівся в нашому селі.
Жінка перехрестилася.
— Давай, небого, свячену воду.
Ґазда схопив глечик зі свяченою водою, підійшов до курника і хлюпнув сплячому в лице. Той прокинувся, заверещав і гепнувся з бантів просто ґазді на голову. Та одразу зірвався на ноги і так тікав, що зупинився тільки дома. Після того вже не залишав стару матір одну — сидів собі дома і згадував ту казку, що з ним сталася.
ПОТВОРА І МУДРЕЦЬ[27]
Жив собі на світі сирота Штефанко. Лишився самий-самісінький, як серед води. Ходив від хати до хати, аби хтось дав кавалок хліба.
Коли підріс трохи, Штефанко вже соромився простягати руку за милостинею. Пішов шукати господаря, аби взяв на службу.
Дорогою здибав якогось чоловіка.
— Добридень, вуйку! Куди йдете?
— Іду шукати парубка, аби став до мене на роботу. Служба не тяжка: я сам нічого не роблю, а слуга має мені помагати.
Штефанко посміхнувся:
— Та я є той самий, якого ви шукаєте.
Чоловік поплескав його по плечу:
— Коли це так, то слухай сюди. Будеш мені служити сім років. За той час не смієш ні вмиватися, ні стригтися, ні голитися. Ходитимеш у тому вбранні, що я тобі дам. Коли закінчиш службу — заплачу так, як треба.
— Добре, — погодився Штефанко.
Той чоловік був мудрецем. Помудрує вдома, потім іде до інших мудрувати. Правда, мав один великий ганч: любив грати у карти. Насипав золота у тайстру і йшов до панів. Грав цілі дні й ночі. А Штефанко, пильнуючи хату, качався по траві.
Минуло кілька років. У наймита виросла страшна борода, а волосся спадало на плечі. Леґінь не мився і не міняв одягу. Став таким диким, що його назвали Потворою.
Мудрець спокійно відповів:
— Тяжкою є дорога до втіхи. Хочеш знати втіху, то мусиш перед тим і поплакати. Коли щось робиш, май терпіння і думай про кінець.
Слуга більше не згадував, що ходить як опудало.
На сьомий рік мудрець узяв золота і подався в місто. Там сів з великим князем грати в карти.
Першого дня виграв у князя всі гроші. Навіть ті, які лежали в скринях.
Панисько розсердився:
— Граємо на всі мої володіння!
Грали день і ніч. Мудрець виграв у багатія всі фільварки, ліси і озера. Князь аж заревів:
— Граємо на мої три палаци!
Три дні і три ночі хряскали картами об стіл. Випили три бочки вина і скурили три мішки табаки. Мудрець виграв у пана й палаци.
Тоді князь заплакав.
— Не плач, шляхетний пане, — озвався мудрець. — Даю тобі одну добу на те, аби-сь звільнив мені маєтки й вийшов на вулицю у тім, що є на тобі.
Князь заридав ще дужче. Мудрець говорив далі:
— Але як хочеш, аби все добро залишилося твоїм, то най одна з твоїх доньок вийде за мого наймита.
— Того дикуна? — витріщив очі князь. Потім сів у бричку і без слова поїхав додому.
Доньки побачили його і запитують:
— Чому татусь сумує?
Князь розповів:
— Так і так. Я програв у карти все багатство. Завтра мусимо виходити з палаців. Але ми залишимось багатими й надалі, якщо котрась із вас стане жінкою Потвори.
Старша відповіла:
— Бути жінкою страховиська? Ні за що на світі!
Середуща вигукнула:
— Наш татусь здурів!
Князь уже заплакав. Але найменша донька відповіла:
— Я піду за нього.
Князь сів на коня і полетів до мудреця.
— Добре, князю, — відповів йому мудрець. — За тиждень приїдеш з донькою і гістьми. Дивись, аби все було гаразд, як то має бути в порядних людей.
— Це вже моя гризота, мудрагелю.
Князь почав готуватися до великого весілля.
Мудрець теж не спав. Три дні носив із Пруту воду. Грів у казані і мив-відмивав рапавицю, що наросла на слузі за цілих сім років. Потім покликав з міста найліпшого цирульника. А як одягнув хлопця в новеньке убрання, то гай-гай! Перед ним стояв такий леґінь, як травневе сонечко.
У неділю зранку зібралися гості. Стали чекати князя з найменшою княжною.
— Їдуть! їдуть! — загукали з вулиці.
Молоду зустріли. її разом з родичами запросили в хату, всіх посадили за столи. Штефанко сів коло княжни, але вона на нього й не дивилася. Князь і його гості теж сиділи мовчки. Дивилися на двері й чекали. Княжна несподівано встала і спитала:
— А де мій молодий?
— А я тут, коло тебе, — підвівся Штефанко.
Гості глянули на нього і сплеснули в долоні. Ніколи ще не виділи такого легіня. Вже не хотіли і гостини. Було втіхи аж до стріхи!
Штефанко й княжна побралися, а добрий мудрець далі обігравав багатих і пускав їх з торбами попід людські плоти.
ЯК ДУРНЯ ЖЕНИЛИ[28]
Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:
Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:
— Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком — може, сподобаєш.
На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров'яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панєнок — хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров'ячим оком у лице:
— Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.
— Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! — крикнула панєнка.
Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:
— Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…
— А вона що?
— Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.
— Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніц-нічого не розуміє!
Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.
— Чому, сестро, не ожениш Мундзя?
— Та з ким оженю, коли панєнок мало, а хлопки не хочу…
— Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…
— Най іде! — зраділа пані.
Дала синові хліба з повидлом і наказала:
— Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!
Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з'їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав: