— Трошки легше, Василю. Гониш, як на вогонь!
— Потерпіть, паночку, зараз буде легше… — І заїхав у річку по самі клюпаки. Вода залляла помостину. Пан захлинався і почав кричати:
— Потопаю, Васильку!
— Випльовуйте воду, пане, випльовуйте… Зараз будете коло своєї пані.
Приїхали додому. Пан був мокрий, побитий, вимащений болотом. Тремтів, як пес у сльоту.
Рано-раненько Василь прокинувся і прийшов до пана,
— Вставайте, паночку, бо треба їхати за клоччям.
— Їдь сам, бо я не можу. В мене пропасниця. Не чую своїх кісточок.
— Ну, спіть, паночку, мені вас дуже шкода. Василь поїхав. На дорозі здибав цигана.
— Купи у мене коні і віз, — сказав.
— За скільки?
— За сто ринських.
Циган заплатив. Василь сховав грошики у пазуху й вернувся додому.
— Знайшов клоччя? — спитав пан.
— Не питайте, паночку. Сталося лихо. Коли я під'їхав до пасовиська, то з-під сардака вискочили вовки і з'їли ваших коней. За якусь хвильку вони навіть конячі кістки порозносили по полю.
Пан тяжко застогнав.
— Іди хоч віз привези.
— Не можу я, паночку. Там вовки мене з'їдять. І хто, тоді вас повезе до скелі?
Доки пан видужував, наймит нічого не робив, тільки добре їв. Одного дня він каже панові:
— Треба купити того кота, що буде ловити блохи в лісі. Давайте п'ятсот ринських, я поїду на ярмарок.
— Їдь, Васильку,
Василь побув на ярмарку весь тиждень. Гуляв, пив, добрих людей частував. Потім приїхав додому.
— Ну, де той кіт? — спитав пан.
— Я його прив'язав до верби коло того місця, де стоїть скеля з грішми.
— Скільки заплатив?
— Не знаю скільки. Мені ще лишилось пару шусток, але я їх проїв.
Василь пішов до майстра й замовив дві дубових тачівки. Приніс до панського покою і сказав:
— Завтра, паночку, їдемо до скелі, але сьогодні ви запишете на мене половину маєтку. Як зробите, то добре, а як ні, то я піду собі до іншого пана.
Пан узяв паню до покою, і почали радитися.
— Записуй, чоловіче, — порадила жінка. — Як принесемо від скелі кілька мішків грошей, то віддамо наймита до цісарського війська. Там йому буде кінець!
Пішли до війта і переписали на Василя Тягниверітку половину маєтку. Потім почали готуватися в дорогу. Коли все було на возі, Василь сказав:
— Тепер, прошу панство, будемо робити великі носи. Нате, пані, тачівку і тримайте коло носа пана, а ви, пане, нате другу і тримайте її коло носа пані. Я буду рахувати до трьох. Як скажу три — бийте щосили одне одного по носі. Не шкодуйте тачівки! За це вам посипляться мішки золота.
— Раз, два… Три!
Пани так влупили одне одного по носі, що панові дзяма з носа потекла, а пані в очах свічки засвітилися. У пана ніс зробився, як огірок, а в пані — як паляниця.
— Гов, досить! Уже маєте такі носи, як треба. Коли приїдемо до скелі, то ще раз повторимо, — говорив Василь.
Сіли на фіру. Наймит вйокнув, коні знову рушили. їхали якийсь тиждень і нарешті стали на самій границі. Там була якась скеля.
— Ади — вона! — крикнув Василь. — Ану приготуйте свої тачівки.
Ті знову почали лупити одне одного по носах.
— Гов! — нарешті зупинив їх наймит. — Біжіть тепер до скелі, станьте з двох боків і гатіть носами з усіх сил.
Пан і пані так бігли до тієї скелі, що аж язики повивалювали. Стали з двох боків і — луп-луп-луп носами до скелі.
Нічого їм не сипалося звідти.
— Сильніше! — крикнув Василь. — Бийте раз по разу — мусить вам випасти якийсь крейцар!
Раптом з корчів вилізли три жовніри.
— Ади, контрабандисти!
Жовніри зловили пана й паню, зв'язали їм руки і повели по той бік границі.
Тягниверітка сів на фіру і повернувся у село. Там знайшов собі дівчину, оженився і жив собі до самої смерті. А пан зі своєю панею пропали десь у світі, як пес на ярмарку.
ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО[32]
Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю, і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини.
Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок.
— Добридень, ґаздо! Гризеш пісну нивку?
— Гризу, паночку.
— І твої доньки все життя будуть отак гризти?
— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.
— А я знаю, — хвалиться панок. — У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.
Чоловік здивувався:
— А ви хто такий?
— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.
Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.
— Ну, то що, Марійко, підеш за панича?
Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною.
— Піду, тату.
Тоді старий каже:
— У неділю справимо весілля.
— Е, ні, весілля буде в моєму палаці,- заперечив пан. — Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною. Чоловік подумав і погодився.
— Ходи, Марійко, — сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.
Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.
Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку.
Настало знову сапання. Ґазда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що, далі гризете своє полечко?
— Та гриземо… Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?
— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй.
Ганнуся аж підскочила:
— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона ґаздує.
Чоловік дав згоду.
Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала.
Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду впали.
Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою.
З лісу й цього разу над'їхав Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що, гризете досі бідну землю?
— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому?
— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.
— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.
— То їдь, але вертайся за три дні.
— Добре, тату.
Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам'яного замка, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама.
Василина скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку, не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.
Василинка напудилася.