Коли сонце вже було на дві кочерги від заходу, почав просити Йвана:
— Пусти мене, добрий чоловіче. Я віддаю за тебе царівну.
— А мені не треба твоєї царівни! Кажуть, що вона кривобока і суха, як терлиця. В Коломиї знайду файну дівчину. Понесу тебе до Пацикова і продам на ярмарку, аби-сь більше не обдурював людей.
— Іване, все життя буду тільки по правді робити. Бігме, не брешу… — забожився цісар.
Жовнір ще дав йому кілька штовханців і випустив з торби. Цісар так тікав, аж болото за ним розліталося. А Йван грав на сопілці і йшов до Коломиї. Там висватав собі дівчину, як чічку, і зробив таке весілля, що ще світ не видів!
Були на тім весіллі й мій дідо з бабою. Так вигойкували й танцювали, що три пари постолів порвали.
БРАТЧИК-ГРИБОК І СЕСТРИЧКИ-ЯГІДКИ[35]
Колись давно-давно стояла під дібровою хатина, а в ній жив лісник з лісничихою. Були у них три донечки, як три бриндушечки, і чорноокий хлопчик. Любов і злагода панували в родині. Лісник був веселий, а лісничиха аж цвіла серед своїх дітей.
У лісі лихо не лазить по деревах, а крадеться всіма стежками до людей. Прийшло і до хатини: тяжко заслаб лісник. Під хатою почала дубати смерть, а на неї нема зілля.
Лісник покликав дітей і сказав:
— Уже мені траву не топтати. Іду від вас. Але знайте, злагода й здоров'я — найбільше багатство. Любіть і не кривдіть одне одного…
Умер неборака. Поховали лісника, а разом з ним — усі гаразди родини. Лісничиха плакала гіркими сльозами і питала, що має робити з дрібними дітьми.
Дівчатка потішали:
— Не гризіться, мамо, ми не пропадемо. Будемо ходити в ліс, збирати ягоди й гриби.
Минули дні у смутку й сльозах. Від того лісничиха теж тяжко заслабла. Покликала до себе дітей і промовила:
— Як мене не стане, то не йдіть далеко в ліс, бо там живе Баба-Злюка, люта, як змія. Вона забирає дівчаток у неволю.
— Добре, мамо, не підемо…
Померла й лісничиха. Сироти довго плакали. Потім хлопчик зробив собі лук і ходив на полювання, а дівчатка збирали ягоди. Люди їх назвали: сестрички-ягідки і братчик-грибок.
Минали весни за веснами, зими за зимами. Діти виросли. Сестрички-ягідки стали такі файні, що ні словом не розказати, ні пером не описати, ні пензлем не змалювати. А братчик-грибок став таким легінем, що коли йшов по лісу, то пташки співали.
Баба-Злюка пантрувала сестричок-ягідок удень і вночі, очей з них не спускала. Сушила собі голову, як їх загулити в свою пастку. І мала загулити, але Батько Лісовий Шум дуже любив дівчаток і попередив їх:
— Не йдіть у темні хащі. Пам'ятайте, що вам наказувала мати перед смертю!
І вони не йшли. Але одного разу ніяк не змогли назбирати ягід на краю діброви. Хотіли вже вертатися додому. Та Баба-Злюка хитра: розсипала перед ними чари, і з них зачервонілися красні ягоди. Сестрички так зраділи, що аж порум'яніли. Збирали й приповідали:
— Буде нам на три дні.
— Братчик-грибок втішиться!
— Понесемо трохи і продати. За них купимо собі білі хусточки!
Вони і незчулися, як зайшли вглиб лісу. Батько Лісовий Шум насторожував сестричок:
— Верніться, дівчатка, бо тут на вас чекає страшна небезпека.
Але дівчатка були такі захоплені, що й не чули голосу свого захисника.
Раптом з-під корча вискочила Баба-Злюка, схопила найстаршу сестричку-ягідку і втекла з нею в гущавину.
— Ой горе! Де ти є, сестричко наша люба! — кричали середуща і найменша.
Але їм ніхто не відповідав.
Братчик-грибок, що полював поблизу, почув їх крик і прибіг на допомогу. Кликав сестричку-ягідку, бігав корчами, шукав Бабу-Злюку. Та все даремно. На галявину тільки вибігла молоденька сарна, сумно подивилася на них і зникла у хащі. Заплакали сестрички-ягідки і братчик-грибок, вернулися засмучені додому.
Минули дні, місяці. Горе призабулося. Дівчата знов ходили у ліс по гриби. Баба-Злюка пантрувала їх, не спускала з них пильного ока. Одного разу дівчатка півднини шукали печериць на краю діброви і не могли нічого знайти: Баба-Злюка накрила гриби густою травою. Коли вже хотіли вертатися додому, земля перед ними встелилася грибами.
Батько Лісовий Шум почав застерігати:
— Дівчата, варуйтеся отих печериць, до добра вони не приведуть.
Але сестричкам було жаль лишити таке грибне місце. Одну печерицю береш собі у кошик, а дві вже чекають. Сестрички-ягідки й незчулися, як опинилися у хащі. Кошики вже повні, а вони збирають ще і ще.
— Назбираємо, що буде й на зиму, — сказала середуща.
— Якби була з нами старша сестричка-ягідка, то й вона б раділа…
Як тільки найменша сказала ці слова, вискочила з корчів Баба-Злюка, схопила середущу сестричку-ягідку і втекла з нею у гущавину.
З темряви почулося:
— Сестричко-ягідко і братчику-грибочку, врятуйте мене!
Найменша так голосить, що пташки замовкають, листя не шелесне. Братчик-грибок, що полював поблизу, почув її плач і прибіг на допомогу. Та було вже пізно: Баба-Злюка ніби крізь землю провалилася. Нікого вже поблизу не було, лише вийшли на галявину дві молодих сарни й подивилися смутними очима на сестричку-ягідку і братчика-грибка. Потім зникли у лісовій гущі.
Сестричка і братчик, заплакані, вернулися додому.
Минув цілий рік. Одного дня братчик-грибок пішов на полювання далеко у ліс. Баба-Злюка переплутала всі лісові стежки, аби парубок не міг вибратися з нетрів. Сестричка-ягідка тим часом зварила обід, стала чекати братчика., Але він не вертався. Тоді вийшла в ліс і почала кликати:
— Братчику-грибочку, де ти є?
Їй відповів Батько Лісовий Шум:
— Братчик зараз прийде. Іди, доню, до хати, бо Баба-Злюка чигає на тебе.
Найменша не послухалася Батька Лісового Шуму і гукала далі. Несподівано з корчів вибігла Баба-Злюка, схопила її і понесла у темну гущавину. Дівчина плакала, кричала:
— Братчику-грибочку, врятуй мене від Баби-Злюки!..
Братчик почув її плач, прибіг, але вже було пізно: Баба-Злюка зникла, як мара.
Парубок стояв, як ошпарений. Кликав сестричку-ягідку, але ніхто не відповідав. Лише галявою пробігли три молоді сарни й так сумно подивилися на нього, що у грудях серце розпукувалось.
Братчикові-грибочкові хата стала пусткою. Пожурився, потужив і вибрався в ліс шукати своїх сестричок.
Батько Лісовий Шум нахилився до нього й шепоче:
— Не йди, бо пропадеш. Я й сестричкам-ягідкам казав, та не послухали мене…
— Радий би вас послухати, батьку, та серце не слухає. Піду!
Батько Лісовий Шум помовчав трохи й відповів:
— Коли вже так любиш своїх сестричок-ягідок, я тобі допоможу. Слухай, що кажу. Іди до роздоріжжя, відтак зверни у найтемнішу гущу і пробирайся корчами цілий день. Дійдеш до низенької хатинки, що стоїть на широкому дубовому пні. А там живе стара-престара, як і цей світ, бабка. То моя сестра Сон-Дрімота. Вона прийматиме тебе, частуватиме й спати кластиме. Але ти не їж, не пий і не спи, бо про все забудеш і станеш навіки її сином. А далі сам знатимеш, що тобі робити…
Подякував братчик-грибок за пораду і рушив у дорогу. Цілий день дряпався крізь корчі, а під вечір стояв перед хаткою.
— Ану, хто є живий? Пустіть заночувати.
З хатки вийшла бабка Сон-Дрімота. Парубок вклонився старій чемно, і вона теж його привітала.
Братчик-грибок зайшов у хату, сів на лаву і відпочиває. Сон-Дрімота вечерю зварила:
— Присувайся, парубче, до столу…
— Красно дякую, бабко, але я не голоден, — а сам слину лигає.
Сон-Дрімота постіль постелила:
— Лягай, парубче, відпочинь з дороги…
— Красно дякую, бабко, посиджу так, бо спати ще не хочеться, — а самому ніби хтось попелу в очі кинув.
Сон-Дрімота просить красними словами, ніби йому на цимбалах грає, а він сидить і мовчить. Тоді стара каже: