— Ти добрий леґінь, а сестричкам-ягідкам — правдивий брат. Я тобі скажу, як їх знайти. До Баби-Злюки ітимеш три дні і три ночі до заходу сонця. Не заходь до її хати, а сховайся в корчах перед вікнами. Після обіду Баба-Злюка отворить клітки з сарнами. Як з клітки вийдуть три сарнички, знай — то твої сестри. Вони стануть на траві, а Баба-Злюка вернеться до хати. Стріляй у сарн з лука. Як уцілиш — сарна перекинеться знову в дівчину. Хапай їх за руки — і тікайте. На допомогу дам тобі шнурочок сушених грибів. Коли зголоднієш, з'їж один грибочок і будеш ситий цілий день. Візьми також цю голку, клубочок і пляшечку. Все це стане тобі у пригоді.
Братчик-грибок подякував і помандрував на захід сонця.
Довго йшов. Нарешті знайшов хатку Баби-Злюки. Став собі за деревом і зазирає у вікно. Баба-Злюка готувала обід. З хатки так файно пахло, що парубок ледве стримував себе — от-от кинеться до хати і попросить, аби дали поїсти. Та згадав про шнурочок сушених грибів, з'їв один грибок і — ніби меду полизав.
По обіді Баба-Злюка вийшла надвір і почала отворяти всі клітки. З однієї вийшли дві сарни, з другої чотири, а з третьої — одна. Сарни виходили і розбігалися по лісі. Парубок чекав з нетерпінням. Баба-Злюка відкрила ще одну клітку, і звідти вийшли три сарни. Вони не бігли в ліс, а поставали на траві й дивилися сумними очима в той бік, де був братчик-грибок.
Коли Баба-Злюка пішла миски мити, братчик-грибок підняв лука, прицілився і пустив стрілу в найближчу сарну. Та раптом підскочила і сталася найстаршою сестричкою-ягідкою. Прицілився знову й пустив стрілу в другу сарну. Вона впала на передні ноги і стала середущою сестричкою-ягідкою. Нарешті полетіла і третя стріла. Остання сарна опустила голову — вчинилася найменшою сестричкою-ягідкою.
Братчик-грибок підбіг до дівчат, вродливих, як те сонечко. Не могли надивитись одне на одного. Та Батько Лісовий Шум нахилився до них і зашепотів:
— Тікайте звідси… Біжіть швидко, швидко…
Братчик-грибок і сестрички-ягідки схопилися за руки й побігли лісом якомога швидше.
Баба-Злюка помила миски і вийшла надвір. Порахувала сарн і від злості навіть затрусилася: пропали три сарни! Пустилася їх наздоганяти. Біжить, аж земля дрижить. Втікачі почули її кроки і так напудилися, що й бігти не могли. Батько Лісовий Шум шепнув хлопцеві:
— Кидай, парубче, голку!
Братчик-грибок кинув голку, і за ними виріс густий, як стіна, ліс. Ні пройти, ні проїхати. Але Баба-Злюка мала з собою три сокири: дерев'яну, скляну і залізну. Взяла дерев'яну і так кришила стовбури, що сокира розлетілася на тріски. Схопила скляну і так цюкала, що сокира розлетілася на друзки. Тоді почала рубати залізною. Доки вчинила прохід, втікачі були далеко. Вивалила язика й полетіла, як буря, за ними.
— Не втечете! — крикнула.
І мала наздогнати. Але Батько Лісовий Шум мовив:
— Кидай, парубче, клубочок!
Братчик кинув клубочок, і за ними виросла гора до самого неба.
Баба-Злюка мала із собою три рискалі: дерев'яний, скляний і залізний. Взяла дерев'яний і копала ту гору так люто, що рискаль поламався на тріски. Схопила скляний і копала доти, поки не натрапила на найтвердіший камінь — рискаль розлетівся на друзки. Тоді лапнула залізний і прокопала гору наскрізь.
— Не втечете! — крикнула і летить, як вітер.
Сестрички-ягідки так стомилися, що ледве ноги волочать.
А Баба-Злюка недалеко, от-от кинеться на них. Батько Лісовий Шум знову прошептав:
— Кидай, парубче, пляшечку!
Братчик-грибок кинув пляшечку. З неї потекло так багато води, що не встиг кліпнути оком, як за ними розлилося широчезне озеро. Баба-Злюка почала його хлебтати. Випила все до краплі. Надулася, як гора, впала в болото й тріснула.
Сестрички-ягідки і братчик-грибок щасливо дійшли додому.
На тому й кінець.
ПРО БІЛУ РУЖУ[36]
Жив собі господар, у якого було три доньки. Він дуже-дуже їх любив. Одного дня зібрався їхати на ярмарок. Доньки його обступили й почали просити, аби купив їм подарунки.
— Я хочу, тату, намиста, — попросила старша.
— А мені привезіть перстень, — сказала середуща. Найменша мовчала.
— А тобі що, донечко? — спитав.
— Купіть білу ружу.
Поїхав ґазда на ярмарок. Дещо продав, дещо купив. Не пошкодував грошей на намисто й перстень. Але для найменшої не міг купити подарунок, бо білих руж ніхто не продавав. Вертався невдоволений додому.
Сидить на фірі, журиться, підійшла до нього якась бабка.
— Чому ти, ґаздо, такий сумний?
— Як не сумувати, коли найменша донечка просила, аби-м купив їй білу ружу, а таких квіток на ярмарку нема.
Бабка сказала:
— Злізай з фіри і ходи зі мною…
Повела його до брами й щезла. Брама в нього прийняла батіг і розчинилися нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою ґазда опинився перед чарівним квітником, якого ще не видів. Там цвіли білі ружі.
— Ади, яка краса! Ото втішиться моя донечка, — сказав собі ґазда. Нахилився й зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то — якесь страховисько.
— Пусти руку, бо тебе шляг трафить!
— Не кричи, то не допоможе, — відповіло страховисько.
— Чого ти причепилося, як п'яний до плота?
— Будь розумний, — мовило страховисько. — Поклянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, прийде завтра до мене, інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні вмре. На тобі, чоловіче, два лиха!
Ґазда мусив погодитися.
— Клянуся, що прийде…
Страховисько відпустило руку. Ґазда поїхав додому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдорожчу донечку?
— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.
— Як мені не журитися, коли я поклявся, що найменша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.
— Я не боюся його, тату. Їдьмо завтра ж, — сказала найменша.
Вранці ґазда повіз свою донечку до страшної брами. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці.
Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця й чекає.
Раптом поріг переступив бородатий дід із закрученим носом. Страшний, гидкий, аж тяжко дивитися. Став перед дівчиною й спитав:
— Ти можеш мене покохати? Дівчина відвернулася і відповіла:
— Ні, не можу.
Дід похнюпився і вийшов. А другого вечора пришкандибав знову. Ще страшніший.
— Ти можеш мене покохати?
— Ні,— відповіла дівчина.
Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.
І третього вечора старий не спізнився. Став на порозі, як три нещастя, і почав просити:
— Покохай мене, вродлива дівчино…
Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою котилася по довгій бороді.
Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:
— Я можу тебе покохати…
В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим голубом.
Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти людською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував, що дівчина його покохала. їй весело було з отим голубом.
Якось вона сказала йому:
— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, голубе, до них.
Голуб відповів:
— Я тебе пускаю, але маєш вернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п'ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку, — як вона зів'яне, то знай, що я вмер.
— Я прийду, голубе, — обіцяла дівчина.
Голуб ще сказав:
— Може статися й таке, що застанеш мене неживим. Не бійся і не плач. Проколи голкою свій мізинець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.