ЧАРІВНА ГРАНЬ[41]
Це було тоді, коли раки ще вміли свистати, люди коромислом стріляти, а верби родили фіги з маком. В одному селі жили два сусіди — багатий і бідний.
Бідняк ходив до багача на роботу — орав, сіяв, молотив. За то діставав трохи якоїсь картопельки і кукурудзи на кулешу. І тим був задоволений, бо інакше — хоч скрегочи зубами.
Підходили свята. Люди готувалися, пекли і варили. Бідняк теж хотів бути не гіршим від інших. Але в хаті ні жмені муки. Чоловік зажурився, діти засумували, а жінка спочатку забідкалася, а потім сказала:
— Піди, чоловіче, до сусіда. Може, дасть жменю муки.
Пішов бідняк до багача і почав просити:
— Дайте хоч трошки борошна. Най і мої діти тішаться на свята. Я відроблю.
Багач був скупий. За гріш погнав би на ярмарок мишу або в церкві ухнув. Сусідові дав би — то, що з носа капає. Але подумав і сказав:
— Тиждень робитимеш мені у полі. Згода?
— Згода, добродію.
Багач і багачка зайшли до комори і винесли ворочок муки. Бідняк утішився й побіг, як стріла, додому.
Жінка висипала муку в корито. Там було трохи білої й кукурудзяної муки, перемішаної з висівками. Біднячка здивувалася, але нічого не сказала. Добре, що хоч така є мука. Коли замісила її на калачі, промовила:
— Біда, чоловіче, наш вогонь погас. А сусід уже спить.
— Не пасує будити його, аби дав нам грані.
Чоловік відповів:
— Коли я йшов додому, то видів-им у лісі вогонь. Піду, може, звідти принесу головню.
Пішов бідняк у ліс. Там горіла величезна ватра, а навколо неї сиділи кілька легінів. Чоловік привітався.
— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи легінів.
— Я прийшов просити грані, бо моя жінка заходилася пекти калачі, а вогонь погас. Тепер нема чим розпалити.
Легіні щось пошептали один одному. Найгодніший з-межи них промовив:
— Тримай капелюх і не бійся.
Насипав біднякові з шкіряної торбини повний капелюх жару.
— Йди й висип цю грань серед хати.
— Дякую вам, добрі легіні.
Переступивши поріг хати, бідняк порозкидав усю грань з капелюха. Вона задзвеніла і заблищала, як зірниця. То була не грань, а чисте золото.
Чоловік, жінка й діти збирали той скарб до самого ранку. А коли розвиднілось, бідняк пішов до міста, купив кілька міхів питльованої муки й новеньке убрання для цілої родини.
На свята вийшов з жінкою в село. Пристав до інших газдів, балакав поважно про світ і про людей. І багач стояв у гурті з жінкою. їм стало соромно і банно, що, ади, якийсь старцун убраний файніше і від них. Коли вернулися додому, багач не знаходив собі місця. Його гризла думка, як черевик п'яту: звідки сусід має таке файне убрання. Нарешті не витримав і пішов спитати.
Бідняк довго м'яцкав, посміхався — не хотів сказати правду. Але багачисько напосівся, як чорт на грішну душу. Що мав з ним робити бідний чоловік? Узяв та й розповів, як воно було: пішов у ліс, знайшов легінів, приніс грань у капелюсі й розсипав її в хаті, а з того чисте золото вчинилося.
Побіг багач додому:
— Погаси, жінко, вогонь у печі, бо я маю йти до легінів.
Багачка нараз бухнула коновку води в піч. Багач схопив мішок,і почимчикував до лісу.
На галявині горіла величезна ватра, а навколо неї сидів гурт легінів.
— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи них.
— У мене в печі погас вогонь. Дайте мені грані.
— У що візьмеш?
— Дайте сюди, — втішився багач і розкрив мішок.
Леґінь йому насипав зі шкіряної торби півмішка грані.
— Як вернешся додому, — сказав, — то обійди три рази криницю, висип трохи грані на току, трохи — серед стодоли, а решту — серед хати.
Багач так зрадів, що забув подякувати хлопцям.
Прибіг на подвір'я. Обійшов тричі криницю, висипав трохи грані на току, трохи в стайні, а решту — серед хати. Став чекати, аби задзвеніло й заблищало золото. Але золото з грані не вчинилося, а спалахнув страшний вогонь.
Пожежа злизала увесь маєток багача. А бідняк жив, не тужив і до сусіда більше не ходив.
ПРО НЕВМИРАКУ[42]
Бідного-пребідного селянина Василя назвали Невмиракою. Він мав повну хатину дітей — аж десятеро. Тяжко було їх годувати, а ще тяжче вбирати. На зиму купував їм пару постолів. Одно взує постоли, вибіжить надвір і пограється, потім біжить до хати, аби друге взувало… І отак весь день ті постоли малися в роботі.
Василь Невмирака завжди ходив голодний і цуравий.
Якось пішов у ліс по ковіньки. Весь день корчував пні і так змучився, що ледве ноги волочив. Сів собі спочити на дубовий пень, плюнув спересердя і промовив:
— Ей, до дідька з таким життям! Коби вже смерть скоріше прийшла. Десь її лихо ухопило, й вона не думає про мене.
— Я вже тутечки, Василю, — почувся старечий, дуже захриплий голос, і хтось поклав йому на плече холодну кістляву руку.
Чоловік оглянувся і побачив Смерть. Він так перепудився, що язик присох до піднебіння.
— Чого ти мене кличеш? — спитала його Смерть. Василь розповів їй про свою біду.
— Не хочу більше жити. Нащо мені такого життя?
— Е, ні, Василю, вмирати не можна. В тебе купа ще малих дітей. Хто ж їх годуватиме? Ти стань моїм приятелем, а я допоможу вилізти з біди.
— Най буде так.
— Я зроблю з тебе дохтора. Будеш ходити селами й слабих лікувати. За те матимеш платню.
— Який з мене дохтор! Я розуміюся у ліках, як осел у біблії.
— Не треба розумітися, — відповіла Смерть. — Пам'ятай одно: я буду з тобою. Але мене ніхто не буде видіти, тільки ти один. Як стану в головах слабого, ти обійди ліжко три рази, потім скажи хворому: «З вас, вуйку, вже нічого не буде, — треба помирати». А коли буду в ногах, кричи весело: «Го-го-го, я тебе вилікую, добрий чоловіче! Ще будеш жити й жити!..»
Василь подивився на неї з недовірою:
— Я знаю, знаю, яка з тебе приятелька! Походиш трохи і покинеш, як ганчірку на плоті.
— Присягаю, — Смерть підняла руку, як суху драницю, перед старим дубовим пнем.
На другий день Василь узяв гудзувату палицю й подався до слабого, якому залишилися три чисниці до смерті.
— Я дохтор, — сказав, жінці й дітям хворого, що сиділи на лаві сумні.— Вийдіть надвір, аби-сьте мені не заважали.
Коли всі вийшли, Василь глип — Смерть стоїть у головах. Він узяв палюгу обіруч і як влупить її по плечах, то аж загриміло.
— То чого, помийнице, стала в головах чесного чоловіка? Хіба не видиш, що у нього теж є дрібні діти? Ану стань там, де треба…
Смерть мовчки перейшла й сіла сумирно у ногах. Василь обмацав слабого й сказав:
— Через три дні підеш у поле орати.
Так і сталося: через три дні ґазда орав і сіяв.
А Василь пішов до інших хворих. Смерть уже ніде не ставала хворому в головах. Боялась, аби Василь не бив. З того часу двері в його хаті вже не зачинялися: люди з усіх сіл приходили просити рятунку. І його не випускали з порожніми руками — давали йому всілякого добра й дякували за поміч.
Смерть ходила поруч з ним і лише шморгала носом. їй було не до вподоби таке приятелювання, але ж дала присягу перед дубовим пнем! Одного дня каже чоловікові:
— Ми товаришуємо вже багато років, а ти мене ні разу не запросив у гості.
— Приходь у неділю, — відповів Василь.
— Добре, прийду, — зраділа Смерть.
У неділю Смерть одягла білу сорочку і пошкандибала до приятеля. Набулася, нагулялася, наспівалася. Він показав їй своє господарство і купу дітей, які вже не росли в голоді й бідності. Потім спитав:
— А коли я маю загостити до тебе?
— Прийди другої неділі на те місце, де ми здибалися вперше.
— Най буде…
Невмирака одягнув новий сардак і солом'яний капелюх, взув новенькі постоли і почвалав до Смерті в гостину. Вона вже чекала коло старого дубового пня. Звідти чоловіка повела до своїх палаців. Ішли темними лісами, глибокими ярами, гнилими болотами, перескакували прірви та безодні. І ось перед ними показався білий як сніг замок.