— Ото мій палац, — пишалася Смерть.
В замку було багато гостей: королі, принци, міністри. їх лиця виглядали, як посипані мукою, а очі світилися, як ліхтарі. Гості їли, пили, співали і скакали, як недорізані цапи.
— Дрантя! — сказав Василь. — Нема на кого дивитися.
— Покажи мені своє ґаздівство.
Смерть повела його по палацу. Василь побував у кожній кімнаті, тільки до одної не впустила. Це його розсердило:
— Відімкни кімнату, — сказав Василь і пошкодував, що забув дома гудзувату палицю.
— Не можна.
— Не можна? Мені? Якому ти присягалася перед дубовим пнем? Відімкни по-доброму, бо нароблю гармидеру.
— Що було робити з таким напасним приятелем? Заскреготав ключ, і вони опинилися у величезній залі, де Василь Невмирака аж рота роззявив. Там горіли тисячі великих і малих свічок. Деякі тільки почали горіти, а інші догоряли.
— Що це таке? — спитав Невмирака,
— Це свічки всіх живих.
— І моя тут є?
— Є і твоя.
— Котра?
— Оця, що догоряє,— відповіла Смерть.
— Коли вона догорить, то що буде зі мною? — спитав Василь.
— Тоді умреш.
Василь засумував. Потім штовхнув Смерть у бік і попросив:
— Будь добра, засвіти мені замість недогарка велику свічу.
— Ніколи в світі цього не зроблю! — сказала Смерть сердито. — Той, що народився, мусить і померти. На все свій час.
Чоловік прийшов додому блідий і зажурений. Жінка ходила коло нього, як коло слабого. Василь довго мовчав, потім розповів:
— Моя свічка уже догоряє.
— А чи не можна замінити її іншою? — спитала жінка крізь сльози.
— Я просив, та Смерть і слухати не хоче.
Жінка почала плакати-голосити на всю хату.
— Сиди тихо, жінко. Я не боюся Смерті. Щось придумаю.
Три дні і три ночі Василь Невмирака не спав на волосину і крихти в рот не брав. Все думав і думав. Нарешті встав, засукав рукави і взявся майструвати. Зробив собі незвичайне ліжко, яке крутилося на місці.
Коли заслаб, ліг на хитре ліжко. Глип — Смерть стоїть у головах. «Прийшла, псявіра!» — подумав Василь і повернув ліжко. Смерть опинилася в ногах. Постояла трохи й знову пішла у голови. Василь далі крутить своїм ліжком.
Смерть почала його просити:
— Умри, Василю, бо вже настав час. Люди будуть сміятися з мене.
— Нема дурних, умру тоді, коли сам захочу. Іди до дідька, не суши мені голови!
— Ну, аби-сь знав, більше не прийду… — образилася Смерть і пішла геть з хати.
Василь Невмирака встав живий, здоровий. Відай, він і зараз ходить нашими селами і робить добро людям.
ЯК КОРЧМАР ДОТАНЦЮВАВСЯ[43]
Жила на світі бідна вдова із сином Кирилом. У них була лише старенька хата, пошита соломою. Якось звіялася буря, зірвала солому й порозкидала по селу. Вдова, з сльозами на очах, подивилася на лихо і сказала синові:
— Що тепер чинити?
— Піду, мамо, у світ, пошукаю щастя.
Узяв торбу з хлібом, вирушив у дорогу. Йшов скільки йшов, коли здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні.
— Куди йдеш легіню?
— Йду щастя шукати.
— Не йди нікуди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку файну козу, що як тільки скажеш: «Козо, козо, потрясися!», довкола неї посиплються гроші. Зможеш собі брати, скільки хочеш.
— Давай, чічко, козу.
Дівчина плеснула в долоні і коло неї стала правдива коза — з рогами і борідкою. Кирило взяв її на мотузок і пішов дорогою. Прийшов до корчми й каже:
— Козо, козо, потрясися!
Коза потряслася і обсипалася грішми. Леґінь нагодував і напоїв усіх, що були в корчмі. Побалакав, пожартував з ними й зібрався йти додому. В той час хитрий шинкар підмінив йому козу.
У дорозі парубок хотів дати бідним трохи грошей. Але коза не тряслася, грішми не обсипалася. Лишив ЇЇ серед дороги й пішов шукати щастя.
— Здибала його дівчина — вродлива, як сонечко навесні.
— Куди йдеш, легіню?
— Йду щастя шукати.
— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку скатерку, що як скажеш: «Скатерко, скатерко, розстелися!», то на ній буде все, чого твоя душа захоче.
Взяв Кирило скатерку і знову зайшов до корчми. Поклав дарунок дівчини на стіл і мовив:
— Скатерко, скатерко, розстелися!
Скатерка розстелилася й покрилася всілякими наїдками та питвом: білим хлібом, сиром, маслом, ковбасою, пахучим борщем з буряками, засмаженими курчатами, варениками в сметані і горілкою-шабасівкою. Кирило нагодував і напоїв усіх людей, що були в корчмі. Як поїли і стали балакати про свої гаразди, шинкар спритно підмінив і скатерку.
Вийшов Кирило з корчми й попростував додому. Йшов цілу днину. Коли почало сутеніти, він захотів їсти. Каже:
— Скатерко, скатерко, розстелися!
Але скатерка не розстелялася і не покривалася всілякими стравами. Кирило розсердився і шпурнув її в кущі, а сам пішов далі шукати собі щастя.
Втретє здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні. Вона спитала:
— Куди йдеш, легіню?
— Йду щастя шукати.
— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку чарівну скрипку, що як на ній заграєш, то сповниться все, що тільки захочеш.
Узяв Кирило скрипку, зайшов до корчми, але вже не їв і не пив. Приклав смичок до чарівних струн і подумав, аби вся родина хитрого корчмаря почала танцювати. На те збіглися корчмареві діти, жінка, усі родичі і стали танцювати. Так скакали, аж дрантя летіло. Спочатку співали, реготали, ухкали і вівкали, а потім запросили:
— Досить грати, парубче, бо душа з нас вилазить.
— Ні, будете танцювати доти, поки мені не віддасте козу і скатерку.
Кирило грав далі. Корчмар уже не міг дриґати ногами.
— Віддаю козу і скатерку, тільки не грай більше… — сказав, ледве обертаючи язика у роті.
Кирило перестав грати. Корчмар привів козу й віддав скатерку.
Кирило вернувся у своє село. Все життя тряслась йому коза, розстелялась скатерка, грала чарівна скрипка. Мав за що пошити хату, купити щороку пару нових постолів і справити у самому Косові піхані холошні.
РОЗУМ І ЩАСТЯ[44]
На широкій річці, на вузькім броді-переході-пішоході здибалися Розум і Щастя. Стали одне перед одним, носом до носа і ні кроку з місця.
— Дай мені дорогу, бо я є перший чоловік у світі! — сказав Розум. — Все проваджу між людьми, вони мене слухають, шанують, кладуть під образи. Май і ти якийсь пошанівок.
Щастя надюдюрилося й каже:
— А я приношу людям втіху, без мене не було би і життя на світі. Як приходжу до людей, то всі стають веселі. Кажуть, що їм сонечко зійшло. Ти, Розуме, ліпше покажи свій пошанівок до мене.
Розум уперся, затявся, а Щастя теж не хоче поступитися. Сваряться — і сорому не мають, як дві баби на ярмарку.
— Гов, стій! — сказав нарешті Розум. — Ади, у полі оре якийсь леґінь. Ходім до нього, най покаже, чого ми справді варті.
— Оце ти добре вигадав, — похвалило Щастя. — Видно, що маєш у голові не одну полову.
— Підійшли до парубка. Той впирається в чепіги, покрикує на коней і так старанно оре, що піт ллє з чола.
Розум і Щастя ходять за ним по ріллі й придивляються, як леґінь гарує.
Раптом Розум — шусть парубкові в голову. Заліз і мовчить, а Щастя ходить, як сирота, й шепоче:
— Най буде й так. Побачимо, Розуме, до якого ти Єрусалиму його приведеш.
Парубок не став більше орати. Кинув плуга на фіру і їде додому.