Але раптом швець повеселішав:
— Не плач, небого, завтра я його навчу!
Заніс до хати бочку і нагострив добре шевський ніж. Сів та й чекає.
Коли йде жандарм — гупає під хатою чобітьми, як кінь. Став на порозі й каже:
— Ану, стара, не дзоркай горшками! А ти, шевчику, давай — вчи мене по-німецьки!
Швець почухався:
— Люди не знають ту німецьку бесіду, бо в них язик не є добре оброблений. Лізь у цю бочку, і я все зроблю.
Жандарм заліз у бочку. Шевчик накрив його й питає:
— Шпару між накривкою і бочкою видиш?
— Як не видіти, коли така широка?
— Та-ак, гундер-хапундер, висунь крізь ту шпару язика. Висувай, скільки можеш.
Жандарм послухався шевця й висунув язик. Шевчик схопив свій ніж, чвахнув і відрізав. Жандарм вискочив з бочки, почав щось белькотіти.
З того часу говорив з людьми тільки по-німецьки.
БІДНЯКОВА ЩЕДРІСТЬ[5]
Жив на світі бідняк, що мав маленьку хатку, а в хаті — купу дітей. На зелені свята прийшов до нього панотець. Побачив курку й когута, які греблися на смітті.
— Нащо тобі, сину мій, ту птицю? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі гаразди.
Бідняк відповів:
— Добре, панотче… Згода.
Зловив курку й когута, засунув їх попові під пахви. Але піп не рушав. Усюди заглядав, усе обнюхував. Глип у вікно, а серед хати кросна. На них уже готове файне полотно. Панотцеві очі засвітилися, як два каганці.
— Нащо тобі, сину мій, того полотна? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі маєтки.
Бідняк виніс сувій полотна і дав попові в руки.
— А той далі шастає по всіх закутках. Коло стайні бачить нове дишло.
— Подаруй мені то дишло, в тебе ж коня немає, а мені воно згодиться.
Бідняк підняв дишло і питає:
— Куди вам його дати? Під пахвами маєте когута і курку, в руках — полотно…
— Дай мені в зуби… — мовив піп.
Бідняк схопив дишло і так дав попові по зубах, що той аж гекнув і дав ногам знати: тікав, що дорога курилася за ним.
Коло хати знову когут кукурікав, курка кудкудакала, аби чоловік думав, що є теж ґазда.
ЯК ГУЦУЛИ НАДАВАЛИ ЦІСАРЮ ПО ПИСКУ[6]
Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми.
Одного вечора сказав:
— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть.
— А що таке? — поцікавився Юзько.
— Та, ади, старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби-м не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав.
Другого дня Юзько закогутився перед старшиною:
— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти!
Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони.
— До качура його на три дні! — наказав капралові.
Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді.
Як вийшов на волю, гуцул йому сказав:
— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити.
Зайшли до корчми, трохи повеселилися і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.
— Не біда, — каже Юзько. — Здибаємо когось на дорозі…
Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся. Гуцул підняв його і каже:
— Ніколи не під'юджуй гуцула вбивати людей і красти гроші. Аби-сь знав…
— Більше не буду, — попросив Юзько.
— Ходім тепер до корчми, що в лісі.
Йшли вони, йшли і збилися з дороги. Коли дивляться- перед ними хатка, а в тій хатці — бабка.
— Ми зголодніли, бабко, — говорить гуцул.
Бабка дала хлопцям повечеряти, а потім сказала:
— Тікайте звідси, жовнярики, бо тут живуть розбійники, що людей вбивають.
Хотіли тікати, але було вже пізно: на порозі став ватаг розбійників.
— А-а-а, жовніри! — прохрипів. — Шукають, де це ми живемо, аби вистріляти нас, як зайців. Га-га! Ану, хапайте їх! — дав розказ своїй банді.
Дванадцять розбійників накинулись на них і вивели надвір. Отаман гарчав:
— Ми можемо зарізати, повісити або паси з вас здерти.
Виберіть собі смерть, яка вам більше до вподоби.
Гуцул роздивився, побачив під грушею на двох каменюках великий казан. Подумав і сказав:
— Ми, цісарські вояки, варті ліпшої смерті. Наклади, пане отамане, смальцю у той казан і розпали під ним вогонь. Ми там перед смертю поплаваємо трохи.
— Най буде ваша воля, — погодився ватаг.
Гуцул попросив знову:
— Ми виліземо на грушу, аби ліпше видіти, як булькає смалець.
— Лізьте, ніц не маю проти…
Гуцул узяв каменя і штовхнув Юзька у бік:
— Бери й ти.
Той теж прихопив добру каменюку. Вилізли на дерево. Тоді гуцул шепнув:
— Як скажу «скач!», кинь каменя в казан і тримайся добре за гілляку.
— Добре, так зроблю, — пообіцяв Юзько.
Розбійники собі поставали довкола казана. Вогонь був великий, смалець аж хурчав.
— Отамане! — вигукнув гуцул.-Ми зараз поскакаємо у смалець, але ви всі тримайте казан, аби не перевернувся.
— Потримаємо.
Дванадцять розбійників уперлися у казан патиками, бо був дуже гарячий.
Гуцул крикнув:
— Скач!
Бовтнулися у смалець каменюки і залляли пекучими бризками розбійникам очі. Ті попадали на землю і так ревіли з болю, що страшно було слухати.
Юзько швидко скочив на отаманового коня — забув і про товариша.
— Чекай, паршивий Юзьку, здибаємось ми на вузькій стежці і я тебе притисну до смереки! — погрожував гуцул, тікаючи лісом.
Забіг у гущавину, віддихався трохи і став думати:
— Ба, що той цісар робить, коли всюди злодії та розбійники? Не дають чоловікові дороги перейти. Міністри, відай, йому брешуть. Піду сам і розповім про все, най пролупить цісар очі.
Подався до палацу. Став коло брами й стукає.
— Хто там? — опитав вартовий.
— Жовнір-гуцул.
— Чого ти хочеш?
— Пустіть мене до цісаря.
— Цісар не приймає.
— Мене мусить прийняти!
Вийшов офіцер і повів гуцула до палацу. А там уже сидів Юзько, який скинув жовнірську одежу і вбрав цісарську.
Гуцул увійшовши засалютував. Цісар зробив знак, аби підійшов ближче, і спитав:
— Чого прийшов, жовніре?
Леґінь почав казати:
— У мене був приятель Юзько. Зловили нас розбійники і хотіли у котлі зварити. Ми забризкали їм очі кип'ячим смальцем і втекли. Правда, Юзько зі страху вхопився за отаманового коня, а мене лишив. Добре, що маю довгі ноги. А якби мав коротші, то що було б зі мною?
— А де той Юзько? — спитав цісар.
— Служить у твоїм війську,
— А ти б його впізнав?
— Го-го, дуже легко!
— Добре, відпочинь, а потім тебе поведуть до війська, аби впізнав Юзька.
Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути, і пішов до покою. Там випив пляшку рому, з'їв свинячу шинку, запалив файку і чекає. Увійшов офіцер і повів його до стайні. Там кілька жовнірів пуцували цісарських коней. Гуцул ходить стайнею, придивляється до кожного солдата. Коли глип, а коло коня стоїть сам Юзько і зуби продає. Гуцул схопив його за барки, почав ним трясти.