— Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.
Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:
— Тату, Дмитро не виорав Камінну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.
— Звідки ти знаєш, дурню?
— Нізвідки, я все знаю…
Бідняк пішов на Камінну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.
— Не журіться, тату, — сказав Федько з печі.— Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду братів і приведу додому всю худобу.
Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Камінну гору. Як подивився у безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і — хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.
— Ти нащо, псявіро, без суда і права людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.
— Даруй життя, Федьку, — просився чортище.
— У мене вже давно сверблять руки на тебе…
Федько вийняв з пазухи цизорика, відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.
— Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Камінну гору так, аби на ній родила золота пшениця.
— Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше…
Та Федько й не слухав. Здіймив ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.
— Гайда, іродів сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, — того вже не знаю, але рілля на Камінній горі зробилася м'якенька, як гусяче пір'я.
З чорта піт лив чурками.
— Ну, Федьку, біжи за пшеницею, а я тим часом відпочину, — сказав дідько хлопцеві.— Але борзо, бо в мене є й інша робота.
Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:
— Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!
Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати — боявся, що Федько все тільки змарнує.
Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:
— Віддай мені кінчик лівого вуха.
— А кольки в бік не хочеш?. Щоб мені зараз Петра І Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!
— Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.
— Маєш братів, — сказав легіневі.— Давай кінчик лівого вуха!
— А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!
Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.
— Віддай мені кінчик лівого вуха, — застогнав чортище.
Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:
— Щоб і твого сопуху тут не було чути! — крикнув йому Федько. — Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною до чиніння.
Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п'ятами.
Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив. Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.
Другого дня бідняк пішов на Камінну гору подивитися, чи все добре зроблено. Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а колоски — золоті.
Прибіг додому і гукає:
— Ану, сини, серпи в руки і на Камінну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.
Не знаємо, що було потому, бо про це у казці не розповідається.
ЯК КЛИМКО СПРОВАДИВ ДІДИЧА У ПЕКЛО[51]
Жив собі багатий-пребагатий дідич, що мав у володінні велике село. Люди добре обробляли землю, але не знали ремесла. А без ремесла навіть панське господарство слабує.
Одного разу дідич покликав трьох легінів. Першому сказав:
— Ану покажи руки.
Той показав. Пан подивився, щось поміркував і дав йому розказ:
— Підеш на рік до міста і навчишся там на коваля.
Подивився на руки другого:
— Ти вивчишся на стельмаха.
Третій парубок, Климко, витягнув перед паном руки з довгими, тонкими пальцями. Пан довго думав, потім каже:
— Ти вивчишся на злодія.
Пішли хлопці до міста. Там вчилися цілий рік, а як скінчився термін, вернулися в село. Один пішов до панської кузні, другий — до майстерні, а Климко плентався по подвір'ю і дивився, де би щось фарнути. Дідич його покликав до себе:
— Я хочу видіти, чого ти навчився. У стайні є кінь, якого я найдужче люблю. Укради його, продай на ярмарку і принеси мені готові гроші. Як не вкрадеш, то голову зітну.
— Для вельможного пана все зроблю, — відповів Климко.
На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня: один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за капейстру.
Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами:
— Ой божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.
— Ходи, бабко, сюди, — крикнув один з наймитів. — Переночуєш у нас, і завтра понесеш свою горілку.
Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп'яніли. Де стояли, там звалилися…
Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, висадив одного наймита на терлицю, другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду — прив'язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.
Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.
Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші за проданого коня.
— Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга, — сказав йому дідич.
— Для вельможного пана все зроблю.
Панські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов врубати на пужално бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:
— Ходіть, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів.
Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.
Климко випряг вола з ярма, відрізав кавалок його хвоста, встромив другому волові до рота і втік з худобиною в ліс.
Форналі зловили квочку з курчатами, принесли до воза — глип — один віл пропав!
— Дивись, яке диво: віл вола з'їв, — крикнув один з форналів. — Ади, не встиг хвоста пролигнути.
Пішли форналі до пана і замельдували:
— Паночку, сьогодні, коли ми орали під лісом, віл вола з'їв.
Дідич зрозумів, чия то робота. Покликав Климка до себе й сказав:
— Як ти такий мудрий, то вкради мою паню.
— Зроблю так, як хоче наш вельможний пан.
Климко купив добру пару чобіт і кинув один чобіт у лісі серед дороги, а другий трохи далі. Заліз у корчі й чекає.
Почувся стукіт кінських копит. То пані їхала до міста. Фірман глипнув на землю й вигукнув:
— Ади, вельможна пані, чобіт!
— Злізь і візьми його, — відповіла пані.