— А що буду робити з одним чоботом? Якби два, то було б що носити. А так… — і фірман цьвохнув батогом.
Через якийсь час побачив другий чобіт. Притримав коні і сказав:
— Ади, вельможна пані, другий чобіт.
— Я тобі казала взяти перший чобіт. Злізь і біжи за ним, доки хтось не забрав.
Климко чув з-під корча, що вони говорили. Коли фірман вернувся за чоботом, він вискочив на сидіння, схопив ніжки в руки і поїхав якомога швидко.
На середині лісу його здибали чорти.
— Куди тікаєш, Климку?
— У місто, на ярмарок.
— Що везеш продавати?
— Вельможну паню.
— Продай її нам. Скільки правиш?
— Мішок грошей.
Чорти кинули легіневі гроші, сіли на бричку й поїхали, Климко вернувся додому.
— Я вкрав, вельможний пане, вашу жінку.
Дідич почухав потилицю й каже:
— Приведи її назад, заплачу триста ринських.
— Пані вже нема.
— А де ж вона?
— Продав її чортам.
Дідич заплакав ревними сльозами.
— Ти здурів, Климку? Що я робитиму тепер без моєї коханої пані?
— Не плачте, вельможний пане, вона живе щасливо, у кришталевому палаці. В неї щодня є високі гості — принци, князі, графи.
— Поведи мене, Климку, до неї, бо я ніде ніколи не бував.
— Не поведу, вельможний пане.
— Чому?
— Бо ми пропадемо без такого доброго дідича, як ви. Вам сподобається в пані і не захочете вернутись. А що ми, сироти, тоді будемо робити?
— Я вернуся, Климку. Не журися…
— Ні, паночку. Тоді зробіть так: скличте людей і сповістіть їм, що як ви не вернетеся, то вони будуть вільні від панщини. І що тільки я дістану право ділити між ними ваше господарство.
— Говориш, Климку, як п'яний. Кажу ж тобі, що вернуся! — розсердився пай.
— Як вернетеся, все буде по-старому.
Пан подумав і все зробив так, як сказав Климко.
На другий день парубок взяв горщик води, жмуток якогось зілля і кавальчик крейди. Пішов з дідичем у ліс. Залишив його під дубом, а сам подався знов до того місця, де здибався з чортами. Вмочив зілля у воду і скропив довкола землю. Потому лазив на колінах з крейдою в руці.
Кілька чортів вискочили з-під землі й спитали:
— Що ти робиш, Климку?
— Обводжу святе місце.
— Нащо?
На ньому хочу збудувати церкву.
— Ти звар'ював, Климку? Нащо нам церкви над самою головою?
— Мене то не обходить. Завтра попи мають тут службу божу правити.
— Що хочеш за те, аби ти дав нам чистий спокій? — спитав старший дідько.
— Хочу, щоб ви забрали мого пана до пекла і дали йому там гарячу роботу. Він чекає вас отам, під дубом, — показав Климко.
— Давай його сюди! — втішилися чорти.
Зловили паниська, затягли до пекла і там йому одразу показали — по чому лікоть киселиці.
Климко вернувся у село, роздав чесним людям усі панські маєтки й поля. Він довго жив, землю свою орав і нічого у людей не крав. Може, й тепер ще живе на світі.
ДІАМАНТОВИЙ ПАРКАН[52]
Це було дуже давно. Тоді ще колія не ходила, дідичі гнали людей на панщину, били, мордували їх і нікого не боялися — ні бога, ні чорта. Мали страх тільки перед чумою, яка ходила, мов королева, по світі. Як приходила, то навіть великі пани, покидали свої палаци і тікали, мов зайці від бубона.
Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.
Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці якусь дитину.
— Чий це хлопчик? — спитав пан людей.
— Його тата й маму забрала чума.
— Що він робить у шанці?
— Вмирає з голоду.
— Ні, не вмре, — сказав пан, — я його візьму до себе.
Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда — хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:
— Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця. Поведи його до стайні ночувати.
Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.
Дідич, щоб мати забавку, купив собі рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний ліс. Раптом перед ним, гейби із землі, з'явився олень. Дідич вистрілив і не поцілив. Вистрілив ще раз — і даремно. Вистрілив утретє, а олень повернувся до нього і навіть не тікає. Це розсердило дідича. Прицілився знову, але вже не вистрілив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий — за руки, а третій — за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.
Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидів панисько в ямі днину, другу, а на третю покликав чортів:
— Пустіть мене, добродії, додому, бо моя жінка й сліпий хлопець журяться і плачуть.
Старший чорт відповів:
— Я тебе відпущу, але спочатку підпишеш папір, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижні коло твоєї хати зчиниться великий вихор, — то я прийду за тобою.
— Най буде так, добродію, — погодився пан. — Давайте сюди той папір, най його підпишу, бо хочу додому.
Чорт приніс папір і каламар з чорнилом. Пан підписав, навіть не прочитавши.
Вернувся додому. Ходив кілька днів своїми покоями, в полі, в саду — дивився на все і не міг надивитися. Потім почав журитися. Почорнів від гризоти, не їв і не пив, аж зістарівся.
— Чого ти, чоловіче, зажурився? — спитала його жінка.
— Як мені не журитися, коли я чортам підписав цидулку, що через два тижні буду назавжди їхнім. Я від чуми втік на дерево, а від чортів не втечу. До пекла так не хочу вертатися, що просто вмираю. Врятуй мене, жінко!
Пані мовчала. Весь час нічого не робила, тільки думала, як має врятувати від чортів чоловіка.
Два тижні минули, гейби в долоні сплеснув. Настала остання днина. Пан не лягав спати, бо знав, що не засне. Сидів на стільці й дзвонив від страху зубами. Раптом надворі щось загуділо, завило, заскиглило, завужкотіло.
То був страшенний вихор. Так крутився навколо хати, що дах підіймав.
Хтось постукав у шибку і каже:
— Виходь надвір, бо вже час настав.
Пані до чоловіка:
— Пусти Іванка, най вийде до стайні й подивиться, чи вихор не зірвав із неї дах.
Дідич зрозумів її. Взяв хлопця за руку, повів до дверей:
— Піди, Іванку, і помацай, чи зачинена стайня.
Отворив двері і пхнув хлопця вихорові у зуби. Той схопив його, як соломинку, підняв угору й полетів.
Довго летів Іванко аж попід самі хмари. В широкій долині вихор опустив його на землю, перекинувся на чорта й запитує хлопця:
— Ти є той пан, що підписав нам цидулку?
— Ні, я — Іванко. В мене сліпі очі. Пан знайшов мене у шанці і привіз до себе, але пані, коли я осліп, навіть не хотіла їсти мені дати, як людині.
— Ходи зі мною, — сказав чорт і повів хлопця до криниці. Зачерпнув жменю води і бризнув йому в очі.
— Ану витріщися, хлопче! Іванко розплющив очі й усміхнувся.
— Мої очі все бачать! Я вже не є сліпий?
— Ні, але за це маєш нам служити, — прохрипів старий чорт.
Хлопець втішився.
Чорт повів його до стайні, вказав на трьох коней:
— Чорному давай щоднини три відра грані й три гарапники. Білому — два відра грані й два гарапники. Сивому — одно відро грані і більше нічого.
Чорт дав Іванкові дротяний гарапник і повів до кринички, зарослої зіллям. Вода ледве світилася в ній.
— До цієї кринички не підходь, воду з неї не бери.