Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.
Король встав з престолу і промовив:
— Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.
Всі зробили так, як сказав король.
Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів'яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.
Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:
— Оцей букет мені найбільше любиться…
Того ж таки дня було весілля.
Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби-м мав що людям розповідати…
ЯК БІДНИЙ З ЧОРТІВ ПОГЛУМИВСЯ[53]
Вірте не вірте, а в нашому селі жили колись чоловік та жінка, про яких говориться в цій казці. У них було десятеро дітей дрібних, як горох. Від ночі до ночі чоловік і жінка робили, увихалися, а не могли хліба досхочу наїстися, вічно голодували. Від тяжкої роботи й гіркої гризоти чоловік заслаб. Покликав жінку й каже:
— Аж тепер виздихаємо, як руді миші! Чим же нагодуємо десятеро дітей?
— А скоро у нас буде одинадцяте, — заплакала жінка.
Ще більше зажурився бідолаха. Подумав і промовив:
— Як мені слабувати, коли одинадцята дитина має народитися?
Зліз із постелі й почвалав до дідича.
— Чого прийшов, хлопе? — спитав пан.
— Біда мене, паночку, пригнала. Дайте або позичте трохи збіжжя. Як видужаю, то я відроблю вам або дітей пришлю гуси пасти. Ади, вмираю з голоду.
— Е-е, не дам, бо ти умреш і моє збіжжя пропаде. А таких робітників, як твої діти, я не потребую і бачити у себе не бажаю!
Бідний гуцул почухав собі потилицю й пішов до попа. Думав, що той, може, змилосердиться над ним.
— Чого тобі треба, чоловіче? — спитав панотець.
— Хочу, панотчику, аби-сьте мені, дали хліба на відробіток, бо діти вже посиніли від голоду.
— Не дам ані зеренця! Ти мені ще винен. У жнива, коли косив пшеницю, раптом пішов дощ, і ти цілу годину стояв під вербою. Коли відробиш ту годину, тоді поговоримо.
— Відроблю, панотчику, але дайте муки, бо й різдво господнє уже не за горами.
— Е-е, чоловіче, як я стану роздавати добро жебракам, то скоро й сам із торбами піду.
Засумував гуцул. Як йому вертатись з порожніми руками? Аж почорнів від жури… І вирішив утопитися.
Прийшов на річку, взяв якусь ломаку і зробив ополонку. Від роботи й слабості упрів. Витер, піт і думає: «Як скакати в ополонку — голим чи убраним? Ні, ліпше скину кожуха, сорочку, гачі й постоли, бо шкода — то ж моя праця».
Гуцул скинув кожуха, сорочку, постоли і гачі. Підійшов до ополонки, коли — глип, а звідти виліз чорт. Сміється й питає:
— Ти нащо роздягнувся у такий мороз? Упрів і хочеш скупатися?
— Ні, Антипку, я хочу втопитися. А це вбрання лишаю, може, хтось знайде й понесе моїм дітям.
— А скільки їх у тебе?
— Десятеро, аби були здорові, а одинадцяте має народитися.
— Ов! А нащо покидаєш їх?
— Бо не можу вже прогодувати. Віддав би-м і душу, якби хтось позичив мені хліба.
— Скільки хліба хочеш?
— Бодай один мішок.
— Добре, йди додому. Увечері я принесу хліба. Але приготуй душу!
Гуцул розповів жінці, що продав душу чортові за один мішок хліба.
— Йой, йой-йой, що я буду робити, як тебе візьме нечиста сила? — заголосила жінка.
Чоловік подумав і сказав:
— Не журися, я обдурю чорта.
Вийшов надвір, запхав руку під стріху і зловив горобця. Кинув його у торбу, зав'язав добре мотузком і став чекати вечора.
Як лише стемніло, у двері постукав якийсь панок з мішком на плечах. То був чорт. Він прохрипів:
— На, маєш хліб. Давай скоро душу, бо не маю часу.
Гуцул поніс мішок між дітей, а з-під лавиці взяв торбу з горобцем і каже:
— Душа спить. Розв'яжеш тоді, коли будеш далеко від моєї хати.
Ціла зграя чортів чекала в лісі коло розпаленої ватри. Нечисті хотіли потішитися людською душею. Антипко приніс під пахвою торбу і сказав:
— Я витрясу зараз між вас людську душу. Будьте пильні, аби не втекла.
Дідьки притулилися один до одного і простягли до торби руки. Як лише Антипко її розв'язав, горобець — фурк з торби й полетів. Сів собі на дерево і почав цвірінькати. Чорти аж роти пороззявляли. Потім кинулись ловити. Але горобець теж не є дурний. Він заліз борзенько у старе дупло і — анічичирк. Чорти лазили по усіх деревах, доки не повпрівали.
Стали раду радити, як душу зловити. А між ними був один дурнуватий чорт. Як щось, бувало, скаже, то нема що на трісочку взяти. От він і сказав:
— Я видів, як ота душа полетіла до неба. Там її шукаймо.
— Чорти зірвалися з місця і — гайда громадою до неба. Влетіли просто до канцелярії. Святий Петро сидів за столом і рахував гроші, які взяв від одної великої пані, що відкупилася від пекла. Він згорнув гроші в куферок, сів собі на нього й питає чортів:
— Що скажете?
— Сюди залетіла одна душа, яку ми купили. Віддай її по-доброму!
— Сюди ніхто не залітав! Дайте спокою, бо покроплю вас свяченою водою, — мовив святий Петро.
Чорти заверещали:
— А ти нас не пужай! Ану отвори куферок, най видимо, що у ньому є.
— Там святі речі.
— Там наша душа! Отвори, бо ми самі отворимо! Що було робити з напасниками? Взяв Петро та й отворив.
— О-о! Звідки маєш золото? — спитали чорти.
— Дала мені розпусниця-пані, аби не шкварчала у вашому пеклі.
Найстарший чорт аж почорнів зі злості:
— Нащо закон толочиш? Ану, парубки, заберіть у нього все до крейцара.
Дідьки так і зробили. Потім перевернули увесь рай догори ногами, але душі не знайшли.
Дурнуватий чорт сказав:
— Гайда зробимо Петрові одно свинство, аби нас пам'ятав. Загулім Смерть кудись у темний ліс і там її сховаймо. Тоді побачите, як буде кукурікати Петро перед нами.
Антипко пішов до Смерті й сказав:
— Кумцю, ходім до лісу і там пошпацируємо на свіжому люфті.
— Йду, Антипку, йду… — Смерть любила шпацирувати.
Пішли. Чорти зрубали граба, зробили розколібину і спитали Смерть:
— А ти, кумцю, можеш засунути сюди ноги?
— Я все можу, — похвалилася кума й засунула ноги в розколібину. Антипко вибив клина, і граб стиснув їх, як обценьками.
— Що це за дідьчі жарти! — заверещала Смерть не своїм голосом.
— Отут будеш сидіти два роки. Так захотів святий Петро. — І чорти повтікали.
А за той час біднякові діти з'їли увесь хліб і почали голодувати знову. Гуцул пішов до ставу. Скинув сорочку, кожушину, гачі, постоли і став над ополонкою. Глип — а звідти виринув Антипко.
— Ти чого прийшов? — спитав гуцула.
— Мушу вже топитися…
— А ти знаєш, що твоя душа від нас фуркнула до неба?
— А куди їй летіти, як не до неба? Та мені байдуже, У мене є ще одна душа.
— Продаєш?
— Аякже.
— Скільки візьмеш?
— Мішок золота.
— Добре, прийду ввечері.
Гуцул довго думав, як обдурити чорта. І таки придумав. У нього був баран. Гуцул його засунув у мішок і став чекати чорта.
Як стемніло, нечистий прийшов з мішком на плечах. Кинув серед хати й прохрипів:
— Отут маєш золото, давай сюди душу.
Гуцул витягнув з-під лави мішок з бараниськом.
— Ади, моя душа.