— Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану слупом. Покотишся з гори і вдаришся до слупа. Як він розлетиться на тріски — ти переміг, а як ні — то давай місяць.
Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до слупа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Леґінь розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловей, загавкали пси й заквакали жаби у болоті.
Леґінь сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:
— Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап'ється з неї, то має луснути на штири кавалки.
Блоха вискочила з хатки і знову стала легінем. Він сів на коня — і гайда просто до палацу.
А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.
Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати.
— Хто тут мені ґаздує?
— Я, — і леґінь вийшов з-за корча.
— Чого ти причепився до нашого моста?
— Хочу, аби-сь повернув на небо зірки.
— Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!
— Май розум, дідьку, — сказав гуцул. — Я вже двом таким, як ти, скрутив в'язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.
— Мусимо поборотися!
— Коли так, то зв'яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.
Чорт обмотав його грубезними мотузками і так загудзував, що сто дідьків то не розв'язали б.
— Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку, — пригрозив.
— Добре. Та відвернися…
Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:
— Ади, я вже!
Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.
— Тепер в'яжи мене, — пробелькотів.
Гуцул пообсотував чорта мотузками, як горшкодрай дрантивий горнець. Відвернувся й крикнув:
— Рви!
Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.
— Тобі треба ще одну кулешу з'їсти, аби розв'язатися, — кепкував леґінь. — Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.
— Можеш забрати, — погодився чорт.
— Де вони є?
— На коні, під сідлом.
— Леґінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було — годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.
— Де вона? — гримнув на чорта.
— Там є всі.
— Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.
Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:
— Я подарував одну зірку своїй любасці — відьмі.
Леґінь довго не думав. Висадив зв'язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і — вйо! — до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:
— Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.
— Я тутечки, — крикнув чорт.
— Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.
— Не можу, любонько, бо-м зв'язаний. Віддай легіневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.
Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.
— Розв'яжи мого коханого, — попросила,
— Він мені ще є потрібний.
Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька — в опалку й поїхав до столиці.
Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо коли темно, легше шахраювати.
Леґінь розв'язав дідька і сказав:
— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів і злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір'ї і води три дні і три ночі по ярмарках.
Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати розказ. Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав!
— Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зірки — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.
— Гай, най буде, — погодився цісар.
Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою, — пройшов мимо неї.
Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.
Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!
ГУЦУЛ І ПСЯЧЕ ЦІСАРСТВО[55]
В одній державі був цісар, злий і безсердечний. Він ненавидів людей, а понад усе любив свою доньку і багатство. За золото і дороге каміння міг чортові душу віддати.
Одного разу сказав доньці:
— Я йду подивитися на військо. Може, підеш зі мною.
Для тебе теж буде цікаво.
— Ой тату, з великою охотою, — прощебетала царівна.
Пішли. Цісар ходив по касарнях, всюди пхав свого носа, на кожного покрикував. Дівчина цікавилася не порядками, а жовнірами. Коли мали вертатися додому, вона сказала цісареві:
— На зицирпляці я бачила дуже файного жовніра. Зроби мені волю і забери його до палацу.
— Коли так хочеш, доню, то най буде…
Цісар дав розказ, аби чорнобривого гуцула підготували для служби в палаці. Того ж таки дня легіня файно вбрали, повели до дохтора, аби його оглянув. Дохтор постукав пальцями у легіневі груди, сказав йому роззявити рота і зробив свій висновок:
— Ес іст гут.
Жовнір здивувався:
— Ади, який вчений: подивився мені в зуби і відразу вгадав, що я з Кут. Що то значить — мудра голова!
Жовнір перейшов до цісарського палацу. Але і там не мав ні хвильки спокою. Чи ходить у саду, чи стоїть на варті, чи відпочиває — царівна за ним бігає, як тінь.
— Будь моїм чоловіком!
— А що на це скаже вельможний цісар?
— Він зробить мені волю, бо є моїм татом.
Ніхто не знає, що і як говорила царівна із цісарем, але на другий день він покликав жовніра до себе.
— Ти хочеш засватати мою доньку? — спитав.
— А чому би й ні?
— Та ти ж гуцул з Кут — не рівня мені.
— Зрівняємось — і буду рівня.
— Ади, як ти вмієш говорити! Та спершу мушу знати, чого ти є вартий. Сьогодні переночуєш у клітці з ведмедем.
— Це можна зробити. Я з самим фельдфебелем ночував цілий рік і нічого мені не сталося, а з ведмедем.
Тільки дозволь, цісарю, взяти з собою бритву, квачик, мило й дзеркальце. Там, може, треба буде поголитися.
— Бери все, що хочеш.
Затрутили гуцула до клітки, де був злий ведмідь. Ведмедисько присів у кутку і тільки лупає очима.
Гуцуляк дістав бритву, нагострив її, розробив мило намилився і почав голитися.
Раптом ведмідь заговорив до нього:
— Мой, ти, гуцуляку… Ти б мене не підголив? Гуцул глипнув на нього таки не дуже весело.
— Чому б ні? Але спочатку мушу зв'язати тобі ноги.
— Роби, що хочеш, але поголи.
Жовнір зв'язав докупи всі чотири лапи, намилив йому писок, почав шкрябати. Ведмідь стогнав, хропів, але терпів. Коли все було закінчено, мовив:
— Від такого голення можна здохнути.
— Аби ти знав! Думаєш, що мені легко кожного дня отак шкрябатися. Але мушу… Ади, ти став молодший на цілих десять років. Хоч веди тебе до шлюбу…
Гуцул розв'язав ведмедеві лапи, а сам ліг у куток.