На ранок царевич рушив у дорогу. їхав день, два, три. І перед ним постав густий ліс — ні пройти, ні проїхати. Леґінь зажурився. З тієї гризоти ліг на травичку і за хропів. Раз-два над ним злетілися ворони.
— Куди йдеш? — спитали.
— Йду рятувати царівну, що зачарована у вежі. Але, ади, цей ліс не пропускає.
— Нічого, допоможемо. Найстарший ворон крикнув:
— Гей, ворони, беріть нашого приятеля та його коня накрила і понесіть туди, куди треба.
Вороняча хмара підняла царевича і його коня аж під саме небо, а невдовзі сіла у чистому полі. Тоді ворон сказав:
— Тобі, приятелю, тяжко буде дійти до зачарованої царівни, бо її пантрують люті орли. Як будуть стояти на дорозі, то дай їм цього коня, але не забудь вирвати з його гриви три волоски. Як визволиш царівну, подуй на них три рази і кінь з'явиться знову.
Леґінь файно подякував і вирушив далі. їхав п'ять днів і п'ять ночей і приїхав на берег ріки. Став і забідкався. Хіба можна переплисти з конем такі глибини?
Раптом на берег вискочила жабка. Витріщилася на царевича, заквакала і зникла. Не минуло багато часу, як з води показався жаб'ячий цар.
— Ми тебе знаємо, легіню, — сказав він. — Ти врятував нам життя. Куди йдеш і в чому тобі допомогти?
— Йду рятувати царівну, зачаровану у вежі. Допоможіть перейти ріку.
— Це ми годні зробити, — відповів жаб'ячий цар.
Не встиг царевич і кліпнути оком, як на березі з'явився золотий корабель. Леґінь завів туди коня, і вони попливли. Коло другого берега жаб'ячий цар сказав:
— Як будеш перед дверима або перед брамою — тупни три рази ногою. А як за тобою буде хтось бігти, то кинь оцей камінчик.
Царевич узяв камінчика, подякував жаб'ячому цареві і пустився далі. Скільки йшов і скільки їхав — ми не знаємо і ніхто не знає. Нарешті перед ними постав великий темний замок. На середині стирчала височенна чорна вежа.
«Там має бути зачарована царівна», — подумав леґінь. Підійшов до брами й став. Вирвав з кінської гриви три волоски, і сховав у пазуху. Несподівано на них напали орли.
— Гов, орлики, стійте, не дурійте!
— А ти куди?
— Я до царівни.
— Хто захоче підійти до неї, того чекає смерть!
— Так було колись, а тепер інакше. Хіба ви не чули, що цариця змінила свій розказ?
— Ні, не чули.
— Ой, недобре служите! Я вам дарую свого коня, аби-сьте мені дали чистого спокою.
— Най буде! — відповів орел з найгострішим дзьобом.
Леґінь поплескав коника по спині й топнув.
— Тікай, товаришу мій, скоро побачимося знову.
Кінь побіг щосили, а хмара орлів кинулася за ним.
Царевич увійшов до замка. Довго блукав темними переходами доки натрапив на високу вежу. Леґінь тупнув три рази ногою — двері отворилися.
У кімнаті було порожньо і темно, як у пивниці. У кутку сиділа скоцюрблена дівчина, що тряслася від холоду і страху. Царевич взяв її за руку.
— Тікаймо звідси, бо загинеш!
Знову тупнув три рази — і двері отворилися. Побігли до брами. Царевич тупнув три рази — отворилась і брама.
Вибігли на Дорогу. Царевич подув три рази на волоски з кінської гриви — і білий коник постав перед ними. Сіли в золоте сідельце і полетіли як вітер.
Не минуло й хвилини, як їх почав наздоганяти змій, що спалював усе по дорозі. Страховисько от-от спалить і їх. Царевич згадав про камінець, який йому подарував жаб'ячий цар. Дістав його з пазухи і шпурнув у пащеку потвори… Змій відразу скорчився і луснув на дрібні кавалки.
Царевич не знав, куди має їхати з царівною, і дуже журився. Але одного разу, коли вони відпочивали в шовковій траві, його переміг сон. Приснилося хлопцеві, що його лихий батько вже помер, і люди чекають, аби він, царевич, повернувся до них царювати.
Царевич одразу схопився на ноги, поклав царівну в золоте сідло і полетів до свого палацу. Там справили таке бучне весілля, що всі солов'ї співали, ластівки щебетали, а сороки так брехали, що любо було слухати! Жаби кумкали на весь палац — просилися в куми.
Я теж там був. Вівкав і гойкав щось три тижні. Потім уже хотів піти додому і тупав по три рази перед кожними дверима, але вони чомусь не отворялися.
СИНЯ ПТАШКА І ДВОЄ БРАТІВ[58]
Жили в одному селі чоловік та й жінка. Дуже бідували, хоч день і ніч гарували на фільварку дідича. Однієї неділі пішли в ліс по гриби. Назбирали повні кошики й вертаються додому. Коли раптом чують — щось жалібно ячить. Чоловік розгорнув корчі і очам своїм не повірив.
— Дивися, жінко, райська пташечка!
— Ади-и-и, синя, як намальована…
Коло пташки був самець. Він не тікав і нікого не боявся. Чоловік узяв пташку й подув на її пір'я. У неї було зламане крильце.
— Треба якось допомогти, бо загине святе сотворіння, — сказав і забрав пташечку додому. Але самець не лишився в лісі, а полетів за пташкою. Ґазда доглядав їх, мастив поранене крило всілякою мастю.
Помалу-помалу пташечка видужала й почала нестися. Ґазда взяв одно яєчко і поніс до корчмаря. Той глипнув на нього і аж ойкнув:
— Та це ж золоте!
Корчмар заплатив чоловікові великі гроші за яйце.
На другий день пташка знову знеслася. І на третій… І на четвертий… І цілий місяць неслася. Бідний чоловік нічого не робив, а лише носив золоті яйця продавати. До дідича більше не ходив, бо купив собі корову, п'ять овець і поклав нову хату.
Пан дуже здивувався, що старцун уже не показується перед його стайнями. Одного разу не витримав і пішов до нього.
— Ану, мой, чому не йдеш до мене на зарібки?
— Бо не хочу. Я вже вам не наймит, — відповів змудра чоловік.
— Ади, як ти вмієш! А то чому?
— Маю синю пташку, яка не дає мені бідувати. — І бідак показав панові клітку.
Дідич вийняв пташку, погладив її. Раптом — глип, а на крилі у неї написано: «Хто буде носити одно пір'ячко за вухом, той стане цісарем, а хто два — стане аптекарем».
Пана аж запаморочило.
— Ти чуєш, що тут написано? «Хто буде тримати цю пташечку, той накличе на себе біду». Дай мені цю пташку, бо простий хлоп має біди доста.
— Ви брешете, пане. Нема дурних!
— Тоді за нею прийде шандар.
— Най приходить.
Дідич пішов шукати шандаря, а ґазда вирвав пір'їнку і поклав за вухо синові Василькові, вирвав дві пір'їнки й поклав за вухо Петрикові. Потім пташку випустив на волю. А синам сказав:
— Беріть торби на плечі й мандруйте у світ шукати гараздів.
Брати рушили в дорогу, йшли вони, що йшли, коли приходять до столиці. Тут вони розділили один перстень надвоє, попрощалися і розійшлися в різні боки. Василько пішов до царського палацу, а Петрик — до аптеки.
Петрик тяжко бідував. Був за поштуркача в лихого аптекаря.
— Чому мене не вчите? — спитав якось господаря.
— Бо твоя хлопська голова не для аптекарства!
Петрик розсердився.
— Кажете, що хлопська голова нічого не варта? Ади, що я вмію. — Він потер долоні, потім простягнув їх до аптекаря: на них були купочки грошей.
Аптекар аж затрясся. Хотів хапнути гроші, але Петрик знов потер долоні, і вони вже зникли.
— Ти мені подобаєшся, парубче, — сказав тоді аптекар. — Коли ти такий махер на гроші, то я навчу тебе і ліки робити.
У того аптекаря була донька Сурка. Коли почула, що у легіня ростуть гроші на долоні, дуже собі його сподобала й стала йому за жінку.
Одного дня сказала:
— Скажи, чоловічку, яка сила дає тобі гроші?
— Цього нікому не скажу.
— І рідній жінці?
— Не скажу!
Вона як причепилася до нього, то півроку мучила його. І він сказав:
— Ади, в мене за вухом є два пір'ячка… Це вони мені приносять гроші.
Коли лягли спати, Сурка й не думала про сон. Як тільки Петрик захропів, вона взяла з-за його вуха пір'ячка і заховала в солому в притулі. Уранці Петрик прокинувся, мацнув себе за вухом, а пір'ячка нема. Дуже зажурився неборака. Аптекар сказав: