— Стривай-но, любий, — змінив голос війт. — Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.
— Це можна, пане, — погодився бідний. — Розв'язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.
Війт і розв'язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав'язав міцно війта і каже:
— Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, аж вас у воєводське крісло посадять!..
А сам сів у бричку і покотив до міста. Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.
— Щось наче важчий став, — крекче багач, дивується.
А війт — анічичирк, боїться, щоб обман не виявився.
Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.
— Ну, слава богу на одного жебрака в селі стало менше! — зареготав багач. — Заберу його садибу.
І подалися до корчми.
Чи довго, а чи коротко вони там були, досить того, що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:
— А ти звідки взявся?
— З того світу їду! — і не моргнув бідний. — Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.
Багачі перезирнулись.
— Чекай-но, сусіде, — каже багач бідному. — А вони усіх там обдаровують?..
— Ого, ще й не так! — засміявся бідний. — Баба Оришка, що учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!
— А як туди дорогу знайти? — аж затрусилися обидва багачі.
— Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.
Бідний голосно вйокнув і залишив п'яних посеред дороги.
Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.
— Лізь, куме, перший, — каже багач, — бо ти вмієш плавати.
Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:
— Куме, мені уже амінь!
А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» — та й собі кричить:
— Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..
Шубовснув у воду — тільки за ним забулькотіло…
А бідний з того часу зажив собі по-людськи.
Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.
ЯК МИШІ ПЛУГА З'ЇЛИ[67]
Жив собі якось один хлібороб. Такий зроду невдачливий був, що все пливло йому із рук, а в руки — нічого. Посіє жито на своєму клаптику землі, а його засуха спалить або град вимолотить, поїде орати — плуга поламає, купить порося — воно, дивись, і здохне.
А був у цього хлібороба старший брат — багач на все село. Задумав він женити свого сина, кличе на весілля і вбогого брата.
Позичила жінка у сусідів борошна, спекла калачі. Узяв бідний калачі в хустину, жінка — останню курку під пахву і подибали.
Ото йдуть вони, йдуть, а спека така, аж дере у горлі. Підійшли до криниці. Поклав чоловік вузлика збоку на траву, а сам нахилився напитися води.
Коли це де не взявся рудий псище, схопив вузлика і втік. Кинувся бідолаха за собакою, та де там! Шукай вітру в полі.
— Що нам тепер робити? — забідкався нещасний: — Піти на весілля з порожніми руками — засміють нас люди!
— Не журися, чоловіче, — каже йому жінка. — Підемо через кухню, розповімо братові всю правду — тоді все буде гаразд.
Вони так і вчинили. Брат не прогнівався на них, запросив до столу. Але видять, що він увесь час тільки біля багачів надскакує, на бідноту не дає уваги.
Багачі їдять і п'ють, аж очі на лоб лізуть, а бідолах ліктями по кутках розпихають. Далі стали один перед одним багатством нахвалятися.
— Маю тепер, — каже підпилий війт, — двадцять дійних корів. Та таких корівок, кажу вам, що у всьому світі пошукати! Ото їх доїть наймичка, а до дійниці — що там молоко! — готове масло крапає. Святу правду кажу, ґазди ґречні.
— Еге, — підбріхує і другий багачисько, — а в мене цього року ще й не таке було. Заколов я на різдво свиню. І що собі гадаєте? М'яса, бігме, ні крихітки, саме сало та смалець…
Багачі підтакують та масні пальці облизують. Слухав бідний хлібороб багацьку похвальбу і не витерпів: почав про свою ранішню пригоду за столом оповідати. А багачі регочуть, аж мало не луснуть.
— Де ж у тебе, у злидня такого, калачі взялися, га-га-га!
Бачить бідний, тут багацький верх, плюнув спересердя і подався геть.
Придибав додому. Дивиться, а на подвір'ї вітер стару повітку перекинув. Тільки один-однісінький трухлявий стовп, як на сміх, стирчить.
Розсердився бідний чоловік, схопив дрючок і з усієї сили вдарив по стовпові. А з нього як посиплються золоті червінці та срібні дукати! Що за чудасія? Бідняк лише за голову вхопився. Згадав, що люди на селі подейкували, буцімто його прадід опришкував із Довбушем. Оце, мабуть, він і заховав відібрані в багатіїв скарби.
Зібрав бідний чоловік золото-срібло у торбину і нікому — нічичирк.
Купив невдовзі кілька моргів поля, худібку придбав, одежину справив, хату збудував. Зажив молодший брат по-людськи. Дивуються сусіди, а багачів від заздрощів аж трясця хапає…
От вирішив чоловік справити новосілля. Зібралося до нього майже півсела: і бідні, і багаті. Кожному, бач, кортить поїсти на дурницю.
Отоді-то хазяїн і каже:
— Недавно оце трапилась зі мною пригода. Послухайте лише, дорогенькі гості. Десь так восени затягнув я плуга до стодоли, змазав його салом, аби не поіржавів, та й прикрив соломою. Весною кинувся до плуга, а з нього тільки дерев'яні ручки залишилися… Міркую, що за диво? Почав я придивлятися. Еге-ге! То кляті миші винюхали на залізі сало та разом з ним за зиму самого плуга з'їли!.. Чуєте, люди, яка напасть?
— Правда ваша, ґаздо, — озвався на це війт. — Торік у мене миші отак само січкарню — на дрібний мак посікли!
А багачі й собі головами кивають.
Тоді хазяїн розсміявся, аж вікна задзвеніли:
— Ви чуєте, люди, яка багацька правда!
Побачили багачі, що непереливки, та й посунули із хати всі до одного.
ЗНАХАР МИМОВОЛІ[68]
Оженився один удівець, узяв молоду жінку. Великих гараздів у хаті не було, але й голодної біди вони теж не знали. Та недарма кажуть: лихо по людях ходить! Засумувала жінка, поблідла, з лиця спала. Пересувається по хаті, як тіло без душі.
Стривожився чоловік.
— Чи не слабість на тебе напала? — допитується. — Може, хтось наврочив, боронь боже?..
— Я й сама не знаю, що зі мною твориться, — сумно зітхає жінка. — Якась нудьга до мене причепилася і п'явкою смокче… От якби в нас дитинка знайшлася, може б, мені розвіяло тугу…
— Ба, — зажурився й чоловік, — де ж її, оту дитинку, взяти? Не дає пан біг…
Злягла жінка, з печі не підводиться. Чоловік і руки опустив.
Одного дня, коли був у млині, саме повертався з далеких заробітків якийсь старий гуцул. Вже потемки добрів, до села. Зморений і голодний, він завернув у перший-ліпший двір. Бачить, вікна хати застелені веретами. А в кімнаті чути веселі голоси.
«Чи не на хрестини я потрапив?» — подумав подорожній. Зіп'явся навшпиньки, зазирнув у щілину. На столі печене і варене. А за столом біля попа воркує молодичка.
«Еге, — міркує неборака, — тут можна ще й погоститися, не лише заночувати.
І вже нетерпляче постукав у шибку.
В хаті сполошилися, ніби на пожежу. Огрядний попише висотався з-за столу і не знав, де дітися. Молодиця не могла вимовити й слова. Лише очима показала йому на мішок, що лежав у кутку. Поки панотець угнізджувався там, вона жужмом згорнула зі столу варене й печене і квапливо засунула в піч. Сулію з наливкою — заховала в мисник. А сама притьмом вилізла на піч, причаїлася. Коли гуцул зайшов у світлицю, ніде і сліду не було від недавньої гостини…