— Добрий вечір у хату, — привітався гуцул. — Подорожній я. Дозволь, газдинько, переночувати.
— Ой, ні. І не просіть! — скрикнула молодиця. — Чоловік, поїхав до млина. Тож пошукайте собі, діду, деінде пристановища…
— Мені аби тільки голову приклонити, — роззирнувся по хаті старий. — Он лавиця, на ній і вмощуся.
Він кинув на ослін подорожню тайстру, поклав на неї голову і захропів так, аж стіни задрижали.
Оторопіла жінка розвела руками. Вона трохи почекала, потім обережно спустилася з печі, підійшла на пальцях до мішка і прошепотіла:
— Отченьку, потерпіть. Зараз погашу світло і випущу нас.
Та на подвір'ї заторохкотів віз.
— Чоловік!.. — поблідла молодиця і знову шусьнула на піч.
Як тільки хазяїн переступив поріг, вона одразу запхикала:
— Ой, добре, що ти вдома. До нас, диви, втелющився якийсь волоцюга, то я боюсь, аби вночі не виніс щось із хати…
Чоловік глипнув на ослін і махнув рукою:
— Кутка не перележить… А чи нема, жінко, чогось на зуб покласти? Намучився я з тими мішками!
— Ой, та де!.. Я ж хвора, від ранку не вставала. Десь там на припічку є трохи борщу…
Знайшов чоловік горщик, сьорбнув борщу і скривився. Коли чує на ослоні регіт, питає подорожнього хазяїн.
— Ти чому не спиш?
— Та хіба тут влежиш, коли таке наснилося? — підвівся гуцул. — Приверзлося мені, газдику, що ти мене погостив…
— Еге, ти, бачу, ласий на чужі ковбаси, — розсердився голодний хазяїн. — Та ба! Оближися та й знову лягай спати. В хаті, окрім цих помий, нічого немає.
Гуцул примружив око:
— Я можу так зробити, що ми будемо мати панську вечерю. Хочеш?
— Ти що — чародій?
— А ти роби, як буду казати. І не пошкодуєш, бігме.
— Ох, ох, ох! — застогнала на лежанці жінка. — Не вір йому, Лавріне. Гони того волоцюгу в шию…
А гуцул ніби й не чує, що до нього п'ється. Далі собі мугикає:
— В печі — готовий наїдок. А в миснику — й сулія чекає…
— Гляди ж, — сказав хазяїн. — Якщо мене обдуриш, то всі ребра тобі порахую!
Він подибав до печі, відтулив заслінку — і мало не зомлів: такий запашний дух вдарив на нього звідти! Чого там не було! І гусятина, і ковбаса, і вареники…
— Жінко, — застовпів із дива чоловік, — а це звідки взялося?..
— Либонь, отой пройдисвіт із самим чортом знається!..
— Най буде й чортяче, аби тільки гаряче! — вигукнув чоловік і пішов до мисника. — Диво та й годі! Повна сулія!
Випили по одній, вихилили по другій, закусили всмак.
— І ти пригостишся, жінко?
— Ой, та де! — відмахнулася. — Шматок мені до горла
— Може, і ти пригостишся, жінко? — спитав чоловік, наливаючи по третій.
— Не лізе… Не засиджуйтеся довго. Гасіть швидше світло, бо мені очі ріже…
— А що це твоїй жінці? — питає гуцул господаря.
— Біда, чоловіче. Якась слабість вчепилася, і немає ради.
— До дохторів вдавався?..
— Ой і не питай!
— А що ж вони кажуть?
— Та кажуть, ніби сам я у цій жінчиній хворобі завинив. А я ж би їй неба прихилив, якби було можна!
— Гм, що ж за хвороба дивна?..
— Вони її якось по-вченому назвали.
Гуцул посміхнувся:
— Не знахар я, але на такій «слабості» трохи розуміюся. У нас, у горах, на таку хворобу звикли казати просто: сатана в бабу вліз.
— Щез би та пропав би! — злякався господар.
— Сам він не щезне та не пропаде, його треба вигнати.
— Ой, чоловічку, порадь, як?
Жінка застогнала.
— Лежи, лежи, небого, — заспокоїв чоловік і випитує гуцула, як же їй допомогти.
— Та рада тут проста, — хитрує старий. — Бачиш отой мішок у кутку?
— Еге, а що?..
Там сатана і звив собі гніздо.
Не встиг він це сказати, як у мішку щось тяжко засопіло. Хазяїну аж очі полізли на лоба. Жінка помертвіла. Один гуцул і вусом не повів. Сидить собі й наказує:
— Бери, чоловіче, в руки макогін і бий. Чорта двічі, жінку — раз…
Хазяїну не треба було двічі одне казати. Схопив з припічка макогін та як почав періщити по міхові!
— Ой-йой-йой!.. — заскавуліло у мішку. Щось волохате, розпатлане вигулькнуло звідти і стрімголов метнулося із хати.
— Ой, Лаврінчику, не бий! — вхопила чоловіка за руки дружина. — Не карай мене. Я… я уже здорова!
— Слава тобі господи! — перехрестився чоловік.
Аж тоді була гостина! Така, що в жодній казці її не розказати!
КРАДЕНИЙ ВІЛ[69]
Мав чоловік сина. Виріс парубійко, та такий собі леґінь, хоч картину із нього малюй, а до роботи щось не дуже квапиться.
Якось питає в нього батько:
— Чи не пора, синку, за якесь діло братися? А той стоїть і чухає потилицю:
— Та не знаю, тату, за що й братися…
— Гаразд, — озвався батько. — Підемо по світу, поглянемо, як інші живуть. Може, й тобі якась там робота до серця припаде.
Ішли вони, йшли, вже й назад повернули, коли дивляться — під лісом віл пасеться.
— Я цього вола вкраду! — каже тоді син.
— Що ж, — зітхає батько, — то кради…
Зловив син вола, взяв на налигач і привів.
— Жени його додому. А я в село загляну — знайомого провідаю… — сказав йому батько.
Повернувся пізно, але ще того дня зарізали бика і зварили багату вечерю. Син затулив ряднами всі вікна, аби хтось не підглянув, і аж потому сів до столу.
— Стривай, — каже батько. — Спершу собі поміряємо шиї. Побачимо, хто ліпше з нас погладшає.
Поміряли шиї, взялися за їжу. Батько — той їсть повагом, наче у гостях, а син поспішає, немов на пожежу. Загавкає собака, а він усе мерщій ховає до комори. І вночі не спав: весь час йому здавалося, що хазяїн вола об'явився.
Через місяць того вола з'їли. Повеселішав парубок.
— Ану, сину, — каже тоді батько, — поміряємо шиї.
Поміряли. У батька шия на два пальці більша, а в сина — тонша стала.
— Це тому, чоловічку, що ти крадене їв! — сміється з нього батько.
— А ви, хіба купували, тату? — дивується син.
— Еге, я їв своє, тому і погладшав, — примружив старий очі.— Пам'ятаєш, я в село заходив? Це тоді хазяїну я за вола односив гроші.
Син аж вирячився з дива.
— Ну, сину, — каже батько, — то, може, знову підеш вола красти?
— Ні, хай йому всячина! — сказав син. — Більше не буду красти. Радше піду волами землю орати та хліб сіяти.
ПРО БАГАЦЬКИХ ДІТЕЙ[70]
Був собі один багатий ґазда. Мав двох синів та одну доньку. Всі вони, бувало, тільки їдять, п'ють та погейкують, а наймити роблять.
Аж ось прийшла пора старому помирати. Покликав він до себе своїх дітей та й каже:
— Наближається моя остання година. Тому хочу між вами поділити те, Що настарав за своє життя. Тобі, Насте, даю півмаєтку, бо без віна залишишся в дівках. Тобі, Петре, третину майна. Ну, а тобі, Іване, останок багатства, бо непутящий ти удався — все одно прогайнуєш.
Старий того ж вечора помер.
Поховали діти батька, посумували трохи, а далі стали між собою спадщину ділити.
От залишилось їм ще двадцять овець поділити. Нехитре це багатство, та поділити, як наказав батько, ніяк не поділять. А даром одне одному не бажає віддати й хвоста!
— Підемо до війта, — каже тоді сестра, — може, він розсудить.
Вислухав їх війт. Але тільки розсердився і прогнав із двору.
— Ходімо ще до панотця, — каже старший брат, — може, він пораду дасть.
Вислухав їх піп, почухав лисе тім'я, а далі каже солоденько: