Лише так він писав, що ніхто не міг зрозуміти, якою мовою написано.
Мучився три тижні, поки всі зошити не списав.
Терпіла жінка, терпіла, а нарешті почала сваритися, аби кидав своє писання, бо немає в хаті ні полінця дров.
Як жінка свариться, то нема що робити — мусить слухатись. Взяв він сокирчину і пішов до лісу. Був той ліс темним, великим. Знайшов він дуба, а на ньому побачив велику суху гіллю. «Полізу, — подумав, — зрубаю і жінці принесу сухих дров».
Виліз він на дуба гіллю рубати (а це вже вечір наступав), і бачить — їде банда розбійників.
Він тихенько сидить на дубі — ні пари з уст, коли дивиться, вони витягли кущ із землі, а там — бункер. Все з возів познімали, поскладали туди, замаскували, як має бути, і поїхали.
Зліз чоловік із дуба, бере гіллю на плече і несе додому. Жінці ні слова не каже про те, що бачив і чув, бо мудрий чоловік ніколи жінці таємниць не довіряє.
За цей час король, що його обікрали, вислав поліцію, щоб розпитували по цілій державі, чи хто не чув, а може, бачив злодіїв, які б везли його скарби.
Ходили шандарі по всіх містах і селах, аж поки не дійшли до хати цього чоловіка.
— Може бачив? Може чув? — питають його.
— Зараз я подивлюся у свої документи і скажу, — відповідає.
Розложив на столі ті зошити, що три тижні в них писав, і роздивляється.
Поліція і так і сяк приглядається до його письма, але ніхто не може зрозуміти, що там написано.
А бідняк каже так:
— Дочитався, що можу віднайти, але хай король дасть мені половину того добра.
Послали посланців до короля, а він як почув про таке, то й сам приїхав.
— Най буде!
Тоді зажадав бідний чоловік від королівських слуг три вози кілків і довгу тичку. Як усе було готове, взяв тичку і міряє від своєї хати в протилежний від лісу бік. Скрізь, де скаже, слуги забивають кілки.
Міряли три дні. Одного дня в одну сторону, другого в другу, а третього — прямо до дуба.
Королеві вже самому цікаво, чи цей хлоп щось знає, чи ні, бо міряє і все читає в зошитах.
На третій день доміряли до того бункера. Забили там кілок, і сказав чоловік слугам королівським:
— Копайте!
Людей було багато, розкопали, а там скарби не лише того короля, а ще більше. Вивозили звідти їх три дні і три ночі. Як вивезли, король віддав хлопові півмаєтку з худобою, полем і робітниками.
Хлоп не пан, робітників наділив землею, і живуть собі всі файно.
ЯК РОЗБІЙНИК ПОМСТИВСЯ ПАНОВІ[76]
Один чоловік як був молодим, то натворив людям багато лиха. Але молодість минає швидко, і на старі літа він задумався, що так далі жити не можна. Думав він, думав і одного дня вирішив:
— Піду в такі глухі ліси, де ще людська нога не ступала, і буду сам жити до того часу, поки не вчую людського голосу. Як вчую людський голос, то це буде означати, що я можу повернутися і жити між людьми.
Так він багато років живе пустельником у лісах.
А був ще такий пан-чарівник — дуже багатий і дуже поганий. Мав він величезні отари овець і тим, хто брався пасти його вівці, давав великі гроші. Але якщо вівця пропадала з отари, то він відрубував вівчареві палець.
Один дуже бідний чоловік шукав роботи, бо ніде не міг дістати шматка хліба. Так його біда загнала аж до того пана.
— Заплачу тобі за роботу файні гроші, але як пропаде вівця, то за кожну рубаю палець.
Погнав вівчар отару в полонини і був там аж до осені.
Восени приїжджає пан на коні, і починають з вівчарем овець рахувати. Порахували — п'ятьох овець нема. Пан довго не думає, ловить вівчаря за руку, і як той не плакав, як не просився, відрубав йому п'ять пальців.
А пустельник жив недалеко від полонини. Як почув людський крик і плач, кинувся до того місця і все бачив.
Пан сів на коня і поїхав, а пастух розірвав сорочку, завиває руку без пальців.
Прибіг до нього пустельник і питає:
— За що пан відрубав тобі пальці?
Вівчар розповів йому все, як сталося.
— Ходи тепер зі мною.
Йдуть вони дорогою, а вже надходить ніч. Йшли вони ще якийсь час, аж побачили панський маєток. Повертають до брами і просять слугу, аби пустив їх переночувати.
— Почекайте, хай побіжу й запитаю в пана.
Побіг слуга питати дозволу, і пан сказав пропустити їх. Зі сміхом, наче нічого не було, запросив подорожніх до себе в покої і наказав принести вечерю і вина. їм наливає з простої пляшки і в прості чарки, а собі ллє з кришталевої і в золоту чашу.
Як повечеряли, пан сказав слузі кинути в хлів, де тримають безрогих, трохи соломи, і хай подорожні сплять.
Зайшли обидва до хліва, полягали в солому, а пустельник і каже:
— Будь тут, я зараз повернуся.
І пішов.
Повернувся він з вином у кришталевій пляшці і золотою чашею.
— Що ти зробив? — дорікає вівчар: — Він нас погостив як людей, а ти ще в нього крадеш.
— Не жалій його. Це пан-чарівник. Він відрубав тобі пальці, а тепер перекинувся в іншого, аби ми його не впізнали. Він нас приймав як гостей, а послав ночувати до свиней. Чаша і вино теж чарівні. Коли вип'є хтось цього напою із золотої чаші, то знає про все, що у світі діється. Тепер він вже нікого дурити не буде, бо вся його сила в наших руках.
Тікають вони від цього пана, лиш завидніло надворі, йшли вони, йшли і побачили за річкою село. Знайшли кладку і переходять річку. Назустріч їм син того пана, в котрого вони ночували. Пустельник довго не думає. Влив собі трошки вина в золоту чашу, випив, приступає до панського сина, бере його за поперек — і в плесо. За паничем лиш забулькотіло.
А на тім боці показалася молода дівчина.
— Що ти зробив? — каже вівчар. — Таж ти невинну людину погубив!
— Перейдемо річку, я тобі все розповім.
Пропустили вони дівчину, сіли на березі, і пустельник каже:
— Цей панич довго дурив дівчину, котра тепер переходила кладку. Незадовго вона народить від нього двох синів. Вона сказала йому, що вагітна, а він хотів утопити її, аби від поганої слави втекти. Женитися на бідній він не хотів. То ліпше хай один гине, ніж мають троє за пусто-дурно зі світу йти. Про це все я дізнався, як випив вина із золотої чаші. А тепер наші дороги розходяться. Я маю золоту чашу, вино і йду в опришки. Буду всіх панів карати, а ти йди куди хочеш.
— Візьми й мене з собою, — просить вівчар.
І з того дня пустельник і вівчар довго ходили по наших горах опришками і за добрих людей заступалися.
ВІТЕР КАНАРОК І СМІЛИВИЙ ХЛОПЕЦЬ[77]
На світі так часто буває, що діти в малім віці залишаються сиротами. Так сталося і з Олексою. Мати померла молодою, і він рік-другий жив з батьком, але тато знайшов собі молодицю і оженився другий раз. Мачуха ніби спершу любила хлопця, а потім кожного дня почала батька гризти:
— Я на твого хлопця робити не буду. Або відведи його геть від хати, або я піду від тебе.
Хоч і жалів за сином батько, але вже від цієї жінки дитина знайшлася. Що робити? «Я відвезу його далеко в ліс, а там звірина його з'їсть», — думав собі.
Так постановив і зробив. Але звірина хлопця не з'їла. Багато днів блукав Олекса лісами і зійшов на хату лісника. Лісник був доброю людиною, взяв його до себе з умовою, що буде кобилу пасти.
Лісник його годував, одягав, а він допомагав по господарству і пас кобилу. Через кілька раків Олекса виріс, а кобила народила лоша. Якесь це лоша було дивним — росло на очах. Через кілька місяців зробився з нього прекрасний кінь.