— Е-е, ні, ти будеш довго там сидіти. Ліпше я сам — нарву раз-два… — і пан почав швидко роззуватися.
— Най буде й так, паночку, — і Кирило ще й підсадив дідича на дерево.
Той нарвав у пазуху грушок і хотів злізати, та груша не пускала: гілляки його тиснули до стовбура, тримали, як обценьками.
— Кириле, я не можу злізти! — перепудився панище.
— Не можете, то сидіть на дереві — кукайте, як зозуля.
Кирило посміхнувся і пішов додому. А пан ще й нині сидить на груші.
ЧУДОДІЙНИЙ МОЛОТОК І РАЙСЬКЕ ЯЙЦЕ[9]
Жив собі гуцул. Мав за маєтки дві долоні. Гарував у багача Онуфрія і корчмаря Мошка. Того, що заробляв, вистачало тільки на сніданок. На обід і вечерю мусив позичати. Скоро стільки він наборгував, що не міг відробити.
Це занепокоїло багача Онуфрія, і він сказав Мошкові.
— Ходім до гуцула, аби віддав борги.
Гуцул здалека побачив, що йдуть до нього гості. Подумав-подумав та й каже своїй жінці:
— Дай сюди якусь хустку.
— Нащо тобі?
— Хочу напасників дурити.
Жінка дала велику білу хустку. Гуцул зав'язав голову, понасував під хустку дрібних крейцарів і взяв молоток.
Увійшов багач Онуфрій, а з ним і корчмар Мошко. Гуцул сидить на стільчику, б'є молотком по голові і витягає крейцарі з-під хустки.
— Що ти робиш, гуцуле?
— Хіба ви сліпі? Кую гроші молотком. Стук — і крейцар, стук — і другий… Не треба вже до вас ходити на роботу.
— Віддай нам свій молоток, — сказав багач Онуфрій.- І будемо мати готовий розрахунок.
— Ага, віддай, а сам іди в жебри? Нема дурних!
— Ми тобі ще доплатимо, — обізвався Мошко.
— Це інша пара калошів. Давайте сто ринських. Онуфрій з Мошком висипали гроші й забрали молоток.
Прийшли до корчми. Мошко завив голову, а багач почав по ній лупити. Б'є, а з-під хустини не сиплеться нічого. Де крейцарі? Багач уже розсердився і так гримнув молотком, що голова у Мошка трохи не розкололася.
Пішли вони до гуцула знову. Той здалеку помітив, що йдуть гості. Подумав-подумав та й каже дружині:
— Принеси, жінко, той гарбуз, що виріс під плотом. Жінка внесла до хати гарбузище. Гуцул сів на нього, накрив себе веріткою і дивиться крізь дірочку.
— Що ти робиш там, гуцуле?
— Сиджу на райському яйці. За три тижні з нього має вилупитися золотий лошак.
— Продай нам ото райське яйце… — спокусився на золото Мошко.
— Давайте сто ринських.
Багач і корчмар висипали на лаву сто ринських і понесли гарбуза з собою. Онуфрій сів на гарбуза, накрився якимись Мотковими лахами й висиджує золотого лошака. Сидів три дні й три ночі. Тоді покликав корчмаря:
— Сідай, Мошку, вже ти — погрій райське яйце.
Корчмар сидів три дні і три ночі, далі покликав Онуфрія.
Доста того, що три тижні минуло, а з райського яйця нічого не вилупилося.
— Той лайдак нас обдурив, — сказав багач Онуфрій. — Ходімо до нього — най нам віддасть сто ринських.
Взяли райське яйце і йдуть до гуцула. Та Мошко спіткнувся. Гарбуз упав на землю і налякав зайця, що спав під корчем. Той шурхнув у гущавину.
— Ади, золотий лошачок! Лови його, лови! — закричав корчмар. Онуфрій кинувся в корчі. Він біг, як скажений. Подряпався, навіть порвав кожуха, але нічого не зловив. Зупинився й каже:
— А все-таки ми — дурні.
Вернулися додому і більше не чіплялися до бідного гуцула.
БІДА Й ДРУЗІ[10]
Колись давно на світі жив мудрий чоловік. Мав молодого сина. Коли відчув, що смерть от-от прийде до нього в гості, покликав сина й каже:
— Вмиратиму, сину. Як залишу тебе самого? Хто тобі допоможе, коли будеш у біді?
— Не журіться, тату, — відповідає син. — Маю багато друзів, вони допоможуть мені у біді.
— Ті друзі вірні й добрі лише при гостині. В горі тебе покинуть…
— Неправду ви говорите, тату!
— Тоді зроби так: візьми торбу на плечі і йди до своїх друзів. Скажи їм, що у тебе згорів весь маєток. Най тобі допоможуть.
Син так і вчинив. Узяв на плече торбу і пішов до свого найкращого друга.
— Допоможи, — сказав, — хоч чимось, ади, я погорів. Нема в мене ні хати, ні худоби…
Друг засміявся і вивів його за поріг.
Пішов хлопець до другого приятеля. Той вигнав його за ворота.
Пішов і до третього. Той спустив на нього псів. Вернувся син до батька:
— Ви правду мали, тату. Мої друзі добрі тільки при гостині.
Тоді батько порадив:
— Ану, сину, йди до мого друга. Він живе в сусідньому селі.
Повісив хлопець на плече торбину і пішов до татового друга. Став на порозі й каже:
— У нас сталася біда, тато геть заслабли. До того ще й горе: обійстя згоріло. Споможіть нас чимось.
Його нагодували, а в торбу наклали всілякого добра. Татів друг ще й попросив:
— Не забувай до мене дороги.
Син повернувся й розповів, як його зустріли. Тоді старий сказав:
— Запам'ятай, сину: щоб знайти справжнього друга, треба його шукати іноді все життя.
Ну, зрозуміли?
ХИТРИЙ НАЙМИТ[11]
В одному селі жив злий-презлий піп. Ніякий наймит не міг утриматися в нього.
Якось приблудив у село бідний парубок Іван, який не мав де прихилити голову. Став у попа служити. Робив рік, другий. Ніхто не питав навіть, як він називається. Гарував, як віл, а біда тішилася. На третій рік піп каже:
— З тебе добрий наймит, сину мій. Як ти називаєшся?
— Моє ім'я дуже смішне, панотче. Соромно казати. Я, знаєте, безбатченко, тому охрестили не по-християнськи. Мене звуть: «Най вас шляг трафить».
Піп скривився.
— Справді, ім'я не християнське.
Іншим разом парубок допомагав попаді сікти капусту. Вона й собі запитала наймита:
— Як тебе зовуть?
— Йой, пані добродзійко, соромно говорити. Я народився безбатченком, а панотець, щоб позбиткуватися з моєї мами, назвали мене «Бий, кого видиш!»
— Погане ім'я, — сказала попадя.
Надворі проходжалася попова донька.
Побачила Івана й спитала:
— Як ти називаєшся, парубче?
— Мене, коли хрестили, то назвали «Всі вони злодії»,
— Дивне ім'я, — посміхнулася попівна.
Іван статкував добре, але весь час думав, як має забрати в попа гроші, зароблені тяжкою працею.
Одного дня піп каже:
— Я поїду з добродзійкою у гості, а ти пильнуй роботу. Роби все, що скаже моя донька.
Коли піп з попадею були за селом, Іван підійшов до попівни й просить:
— Дайте мені ключі від комори, треба позамітати.
Увійшов до комори, знайшов там торбу з грішми, закинув на плечі та й дав ногам знати.
Скоро пішла й попівна до комори, а там — ні наймита, ні торби…
Увечері вернулися піп і попадя. Побачили, що їх донька плаче, і запитали:
— Ти чого плачеш? Що сталося?
— Наймит обдурив мене, казав, що хоче позамітати в коморі, а вкрав нашу торбу з грішми.
Піп написав усім попам, аби оголосили своїм парафіянам, що у неділю в його церкві буде храмове свято. Сподівався, що прийде і наймит, тоді його спіймають.
А Іван уже служив аж у третьому селі. Ґазда сказав:
— Запрягай коні, Йване, поїдемо на храм.
Іванові не хотілось їхати, але мусив слухати господаря. Сіли собі на фіру — і вйо!
У церкві вже було повно людей. Тому Іван з ґаздою зупинилися при вході.
Піп виліз на казальницю. Перехрестився і почав:
— Дорогі мої вірники! — Але тут побачив на порозі церкви Івана, крикнув на все горло:- «Най вас шляг трафить!»
Попадя теж помітила наймита й зарепетувала на всю церкву: