Мама завжди казала: «Правильний вибір і легкий вибір — не одне й те саме». І зараз я знав, яким мав бути мій правильний вибір, навіть якщо б він видався нелегким. А точніше — його наслідки.
Я повернувся до місіс Лінкольн і подивився їй у вічі:
— «Молодчина, Ітане». От що сказала б моя бідолашна мати, мем.
Розвернувшись, я рушив до входу в головний корпус школи, ведучи за собою Ліну. Ми пройшли всього кілька метрів. Ліну трусило, хоч на вигляд вона була спокійна. Я досі стискав її руку, намагаючись додати їй упевненості. Її довге чорне волосся то скручувалося, то розкручувалося, начебто вона збиралася вибухнути гнівом, або ж вибухнути мав я. А я аж сяяв від щастя, що йду коридорами школи Джексона (хоч насправді не думав, що буду колись таке відчувати), аж доки не зіштовхнувся у дверях з директором Гарпером. Він дивився на нас так, ніби шкодував, що, як директор, не може написати власну гнівну агітку. Коли Ліна проходила повз нього, її волосся зметнулося над плечима, але він навіть не глянув. Він щось дуже уважно розглядав позаду нас.
— Що за…
Я обернувся саме тоді, коли сотні люмінесцентних зелених прапорців вирвалися з-під двірників автівок, зі стосів коробок, з рук, з бусиків і полетіли з поривом раптового вітру, як птахи між білих хмар. Вони були прегарні й вільні. Як у фільмі Гічкока «Птахи», тільки навпаки.
Долинули зойки, але тяжкі металеві двері замкнулися й відгородили їх від нас.
Ліна пригладила волосся.
— Ну й скажена у вас погода!
6. XII
Знахідка
Нарешті я зрадів, що прийшла субота. Було щось заспокійливе в тому, що я мав провести день із жінками, усі чарівні сили яких зводилися до вміння забувати власні імена. Коли я приїхав до Сестер, на подвір’ї саме гасала сіамська кішка тітки Мерсі — Люсіль Болл (Сестри обожнювали фільм «Я люблю Люсі»[19]). Так от, мотузка для сушіння білизни тягнулася у Сестер через увесь двір, і щоранку тітка Мерсі прив’язувала Люсіль за шворку до цієї мотузки, щоб кішка могла поганяти. Я намагався пояснити, що кішку можна випустити надвір і вона сама повернеться додому, коли захоче, але тітка Мерсі подивилася на мене так, ніби я запропонував їй закрутити роман з одруженим чоловіком.
— Я не можу випустити Люсіль на вулицю саму. Її точно хтось поцупить.
Я не чув, щоб у місті регулярно зникали коти, але цей аргумент не приніс би мені перемоги. Я відчинив двері, приготувавшись до звичного шумного вітання, але сьогодні в будинку було напрочуд тихо. Поганий знак.
— Тітко Пруденс?
Як завжди, з заднього двору почувся протяжливий голос:
— Ми на терасі, Ітане.
Пірнувши під одвірок заскленого ґанку, я побачив Сестер, що носились кімнатою з чимось схожим на безшерстих пацюків.
— А це ще що за фігня? — бовкнув я, не подумавши.
— Ітане Вейт, думай, що кажеш, а то я вимию тобі рота з милом! Нема чого тут мені богохулити! — з розстановкою сказала тітка Грейс. А як на мене, тітка Грейс богохульством вважала навіть слова «труси», «голий» і «сечовий міхур».
— Перепрошую, мем, але що це у вас в руках?
Тітка Мерсі миттю підбігла до мене й простягнула руку: на її долоні спало двійко маленьких гризунів.
— Це білченята. Минулого вівторка Рубі Вілкокс знайшла їх на горищі.
— Дикі білки?
— Ага, і їх шестеро. Бачиш, які вони милі крихітки?
Я ж бачив тільки, що це нам просто так не минеться. Страшно було й уявити, як мої старезні бабці няньчаться з дикими тваринами, малими чи дорослими.
— Як вони опинились у вас?
— Ну, Рубі не змогла за ними доглядати… — почала тітка Мерсі.
— Це все її страшний чоловік. Вона, у нього не спитавшись, і до крамнички не ходить.
— Тож Рубі віддала їх нам, бо в нас уже була клітка.
Одного разу Сестри врятували після урагану пораненого єнота і повернули його до життя. Згодом єнот зжер папуг-нерозлучників тітки Пруденс — Сонні й Шер, і Тельма викинула його геть. Але клітка в них залишилась.
— Ви в курсі, що білки переносять сказ? Ви не можете їх тримати. А раптом вони вас покусають?
— Ітане, — насупилася тітка Пруденс, — це наші крихітки, і вони наймиліші на світі. Вони нас не покусають. Ми їхні матусечки.