— Та що тебе так налякало?
Вона непомітно поклала до кишені фартуха якісь предмети і вибігла зі спальні. Я кинувся за нею і наздогнав уже аж на кухні.
— Аммо, в чому річ?
— Візьми це, — вона простягнула мені старий носовичок, намагаючись не торкнутись моєї руки. — А тепер поклади цю штуку туди і загорни. Швиденько. Вже.
Це вже на Амму навіть не найшло. Це вже її накрило.
— Аммо…
— Роби, що я тобі кажу, Ітане.
Вона рідко називала мене просто на ім’я.
Щойно я загорнув медальйон у хустинку, Амма зітхнула полегшено. Потім пошаруділа у кишенях і дістала маленький шкіряний мішечок і баночку з порошком. Я бачив уже чимало Амминого зілля, щоб зрозуміти, для чого це було потрібно. Коли Амма насипала порошок до мішечка, її руки ледь помітно трусились.
— Ти його добре загорнув?
— Ага, — відповів я, очікуючи, що вона зробить мені зауваження через оце «ага».
— Точно?
— Так.
— Тепер клади це сюди, — у моїй руці опинився теплий і м’який на дотик мішечок. — Хутко.
Я зробив зі злощасним медальйоном те, що вона просила.
— Обв’яжи його, — вона простягнула мені шматочок чогось дуже схожого на звичайну мотузку, але я знав, що серед Амминих чаклунських прибамбасів немає нічого звичайного і однакового. — А тепер віднеси це туди, де знайшов, і закопай. Просто зараз.
— Аммо, та в чому річ?
Вона підійшла до мене й ухопила за підборіддя, прибравши з очей волосся. Уперше, відколи я показав їй медальйон, вона подивилася мені у вічі. Ми простояли так якусь мить, і ця мить видалася мені найдовшою за все моє життя. Амма мала дуже незвичний вигляд.
— Ти ще не готовий, — прошепотіла вона, забираючи руку.
— До чого?
— Роби, як я тобі кажу: віднеси цей мішечок туди, де ти знайшов ту штуку, і закопай її. А потім — одразу додому. І не водись більше з тією дівчиною. Чув?
Амма сказала усе, що хотіла, а то й більше. І я ніколи не дізнаюся всієї правди, тому що тримати таємниці Амма вміла ще краще, ніж ворожити й розгадувати кросворди.
— Ітане Вейт, ти вже встав?
Котра година? Пів на десяту. Субота. Я б уже мав прокинутися, але надто втомився. Учора ввечері я провештався дві години, щоб Амма повірила, що я дійсно повернувся у Ґрінбраєр закопати медальйон.
Я сповз із ліжка і почалапав кімнатою, переступаючи через коробку з черствим печивом. У мене завжди був безлад, а батько взагалі казав, що одного дня увесь цей мотлох загориться і спалить цілий будинок. Давно він у мене не був. Окрім мапи, я наклеїв на стіни і стелю плакати Афін, Барселони, Москви і навіть Аляски — місць, де мріяв колись побувати. Кімната була завалена коробками з-під взуття; подекуди гори мотлоху доходили мені до грудей. Хоча розкидані вони були як завгодно, я точно знав, що де шукати — від білої коробки з-під адидасів з піротехнічним приладдям до зеленої коробки з-під кросівок «Нью-Баланс» з гільзами і шматком прапора, який ми знайшли з мамою у форту Самтер.[5]
А зараз мені була потрібна жовта коробка «Найкі» з медальйоном, що так налякав Амму. Я знайшов її і дістав шкіряний мішечок. Добре, що вчора мені спало на думку його заховати, та про всяк випадок я вирішив забрати медальйон з собою.
Амма знову гукнула знизу:
— Спускайся, бо запізнишся!
— Лечу!
Щосуботи я до обіду гостював у моїх двоюрідних бабусь — трьох найстаріших жінок міста — тіток Мерсі, Пруденс і Грейс.[6] Усі в Гатліні називали їх просто Сестрами, бо вони справді були як одне ціле. Кожній з них вже перевалило за сто, але кому з трьох більше — вони й самі не знали. Усі Сестри неодноразово виходили заміж і пережили всіх своїх чоловіків, а потім вирішили оселитися разом у будинку Грейс. Усі троє були не так старі, як божевільні.
Мама щотижня привозила мене до тіток, відколи мені виповнилося дванадцять років. Я допомагав їм, та що найгірше — мав щонеділі відводити їх до церкви, а вони були баптистками і ходили на службу ще й по суботах. І в інші дні також.
Та сьогодні я мчав до них як на крилах. Я побіг до душу навіть раніше третього Амминого «Підйом!», бо знав, що Сестри відають все й про всіх, хто коли-небудь жив у Гатліні. Принаймні мають знати, бо, враховуючи усіх їхніх чоловіків, вони мають рідню серед половини міста. Після видіння мені стало зрозуміло, що буква Ж в ініціалах ЖКД означала Женев’єву; про решту літер я сподівався дізнатись від тіток.
Коли я висунув верхню шухляду тумбочки, щоб дістати шкарпетки, то помітив маленьку ляльку, схожу на в’язану мавпочку. У руках (чи лапках) вона тримала крихітний мішечок із сіллю і блакитним каменем — одним з Амминих талісманів. Ним вона відганяла злих духів, невдачі і навіть нежить. Такий самий мішечок вона почепила над батьковим кабінетом, коли той почав працювати в неділю замість ходити до церкви. Чесно кажучи, батько навряд чи уважно слухав проповіді, але Амма казала, що Бог усе одно бачить, хто ходить на службу. За кілька місяців батько замовив Аммі по інтернету фігурку кухонної відьми і повісив її над плитою. Розлючена Амма тиждень подавала йому холодну вівсянку і переварену каву.