Мейкон спустився сходами, не зводячи з Ридлі очей. Я опинився між двох левів, що походжають по колу, готуючись до бою. Виходить, Ридлі обвела мене круг пальця, а я повівся, як хлопчисько, як її менша сестра на той червоний льодяник, що Ридлі смоктала знов.
— Навряд чи це гарна ідея. Я певен, тебе чекають не тут.
— Я ж сказала, — вийняла Ридлі з рота льодяник, гучно прицмокнувши, — я б нізащо в світі це не проґавила. Крім того, ти ж не хочеш, щоб я везла Ітана до самісінького дому? Та й про що взагалі мова?
Я хотів сказати, що ми зараз підемо, але не міг мовити ні слова. Всі стояли у передпокої й дивилися одне на одного. Ридлі зіперлася на перила.
— Може, проведеш Ітана до їдальні? — нарешті порушив тишу Мейкон. — Не сумніваюся, ти пам’ятаєш, де це.
— Але, Мейконе… — похопилася і знову знітилася повненька жінка. Певно, це й була тітка Дел. Вона мала такий вигляд, ніби геть не тямила, що відбувається в хаті.
— Дельфіно, все гаразд.
З обличчя Мейкона я збагнув, що він продумує подальший план дій. Він намагався випередити Ридлі, і я, ще не розуміючи, куди вляпався, чесно кажучи, радів, що Мейкон поряд.
А от до їдальні мені зовсім не хотілося. Була б моя воля — я б залюбки чкурнув звідси, але Ридлі не відпускала моєї руки. Доки я відчував її дотик, я був на автопілоті. Вона повела мене до їдальні — тієї майже королівської зали, де у мене з Мейконом уперше виник конфлікт. Я кинув оком на свою нав’язливу супутницю: певно, сьогодні ситуація буде ще «краща».
У кімнаті урочисто горіли чорні свічки. З люстри звисали низки чорних намистин, а на дверях, що вели до кухні, красувався величезний вінок з чорного пір’я. На столі стояли срібні й перламутрово-білі тарілки, які, цілком імовірно, дійсно були зроблені з перлів.
Двері на кухню відчинилися. З них задки вийшла Ліна, несучи неосяжну тацю з заморськими фруктами — принаймні у Південній Кароліні я таких точно не бачив. На Ліні був зшитий по фігурі й застібнутий на талії чорний плащ. Його поділ сягав підлоги. Вбрання Ліни було ніби з міжчасся, не схоже на жоден одяг у цій місцевості чи навіть у цьому столітті, та коли я опустив очі, то упізнав… старі добрі кеди. Ліна мала вигляд навіть кращий, ніж тоді, коли я вперше побував у неї вдома. Коли це було?.. Три тижні тому?..
Мої думки геть заплуталися, ніби я ось-ось засну. Я глибоко вдихнув, але ніздрі наповнилися лише запахом Ридлі — солодким, ядучим, як пара з киплячого сиропу. Цей запах душив і не давав ковтнути повітря.
— Все майже готово. Залишилося… — Ліна завмерла у прочинених дверях, ніби побачивши привид чи вовкулаку. А можливо, її не так спантеличила присутність Ридлі, як те, що ми були вдвох?
— Здоровенька була, сестричко. Давно не бачилися, — Ридлі зробила кілька кроків уперед, тягнучи мене з собою. — Ти що, й не поцілуєш мене?
Таця гримнула на підлогу.
— Що ти тут робиш? — ледь чутно запитала Ліна.
— Отакої! Ну звісно, приїхала навідати любу сестричку й хлопця свого привела.
— Я не твій хлопець, — ледь вимовив я, ковтаючи слова, й досі марно намагаючись забрати від неї руку. Ридлі дістала цигарку з пачки, прихованої в чоботі, і підпалила її — причому все це вона зробила однією вільною рукою.
— Ридлі, тут не палять, — мовив Мейкон, і сигаретний вогник згас. Ридлі зареготала і пульнула цигарку в тарілку, в якій було щось схоже на товчену картоплю. Хоча хтозна, що там було насправді.
— Дядьку Мейконе, на все у твоєму будинку є правила.
— Вони були встановлені давно, Ридлі. Ні тобі, ні мені їх не змінити.
Деякий час вони не зводили одне з одного очей. Мейкон повів рукою — і стілець сам виїхав з-за столу.
— Може, вже сідатимемо? Ліно, повідом, будь ласка, Кухню, що у нас іще два гостя.
— Вона не може залишитися, — не тямила себе від люті Ліна.
— Все гаразд. Тут тобі нічого не зашкодить, — запевнив її Мейкон. Але Ліна не боялася — вона просто кипіла гнівом.
— Ти певен? — посміхнулася Ридлі.
— Вечеря готова, а ви знаєте, як Кухня не любить подавати холодну їжу, — провадив Мейкон, повернувшись до їдальні. Усі вишикувалися за ним, хоча, по правді кажучи, навряд чи хтось його взагалі почув. Першим причалапав Мовчун, а за ним — Раян. До них приєдналася тітка Дел під руку з сивочолим чоловіком, скоріш за все — ровесником мого батька. Одягнений у сорочку зі шлярками, високі чоботи і дивну довгу мантію, він був схожий на персонаж із маминих старовинних книжок. Разом ці двоє здавалися експонатами зі Смітсонівського музею[10].
Потім до кімнати увійшла дівчина, схожа на Ридлі, щоправда, скромніше одягнена і на вигляд не така небезпечна. У неї теж було довге пряме біляве волосся і трохи охайніший варіант скубаного чубчика. Вона одразу уявлялася зі стосом книжок на зеленій галявині біля університету — Гарварду чи Єлю. Дівчина зустрілася з Ридлі очима і зазирнула у них так, ніби здатна бачити крізь затемнене скло.
10
Узагальнююча назва для Смітсонівського комплексу, що складається з науково-дослідного інституту і численних музеїв — найбільшого в світі сховища артефактів, музейних цінностей, експонатів.